• Українська
  • English
24 лютого – день який змінив наше життя.

24 лютого – день який змінив наше життя.

24 лютого – день, що назавжди залишиться в нашій пам’яті…

Ми не хотіли вірити, що через рік також буде війна. Ми так надіялися, що це жахіття війни щезне як страшний сон, але ні, воно продовжується. Мабуть, ще не кожний до кінця усвідомив свою роль на шляху до перемоги. Давайте послухаємо молодих людей, опитування яких було проведене у січні 2023 року силами гуртківців студентського наукового товариства кафедри соціальної медицини та організації охорони здоров’я, студентів четвертого курсу, першого та другого медичних факультетів.

П’ять розповідей було запропоновано як п’ять варіантів подій, пережитих у перший день війни. Респонденти обирали, який варіант найбільше схожий на їхній. Емоційну історію дівчаток (історія А) обрав 41 студент (33,1%) та схожу історію Б – 12 студентів (9,7%). Більш стриману історію хлопця ( історія В) – 35 (28,2%). Історія Д – 28 (22,6%) підкупила висновком: «Тільки під вечір, зібравшись у колі родини, ми заспокоїлися і зрозуміли, що війна нас не зламає». Надто щемлива та рішуча історія Г була близькою для 14 студентів (11,3%). Це вже про реальні кроки до перемоги.

А. Світлана. Мій ранок розпочався з телефонного дзвінка, телефонували сусідці по кімнаті. «Як війна??» – голос Ані був підвищений, обличчя шоковане і сльози на очах. Ми не знали, що робити. Одягнулися, побігли знімати гроші з карток. Обійшли 4 банкомати, відстояли хвилин 40 в черзі, але добре, що успішно. Прийшли в кімнату, зібрали валізи. На той момент я забула про модуль з гігієни. Поміж цим всі активно слідкували за новинами, та періодично один одному давали заспокійливі. На вокзалі було багато людей, автобуси в рейс не виходили, а які вийшли то брали лише сидячі місця. Їхати не було чим. Люди подуріли, в магазинах розкуповували все. Не можливо було навіть хліба купити чи солі або сірники. По місту також паніка, автомобілів дуже багато – затори. Прийшлось нам виїхати за місто на таксі, щоб родичі Ані, які за нами виїхали, не тягнулись до нас, а потім від нас.

Б. Аліна. 24 лютого о п’ятій ранку я прокинулася від дзвінка мами, вона плакала і сказала, що розпочалася повномасштабна війна. Я була дуже налякана, мене почало трусити. Проте швидко одягнулася, зібрала речі першої необхідності. Згодом за мною приїхав батько. Ми живемо у Вінницькій області, по дорозі додому було дуже багато машин, які тікали від війни. Під’їжджаючи до дамби була велика черга, військові оглядали кожну машину, перевіряли документи. Ми проїжджали два блокпости на яких знову все перевіряли. Десь о 18:00 я була вдома, допомогла зібрати речі сестричці. Мама прийшла з роботи, ми забрали нашого песика і поїхали в село до бабусі. Перші два тижні війни ми провели в селі з рідними.

В. Василь. Чую: “Хлопці, війна почалася…” – сказав Микола. Усі з великим подивом та тривожністю беруть телефони до рук та читають новини. Перше, що видавав Google на запит «війна» це звернення президента України до українців, – “дійсно війна…”. Телефонні дзвінки батькам, брату, сестрі, товаришу. У всіх надзвичайний подив, страх, світ для нас вже не буде таким яким був. У всіх телеграм каналах відео, запуски ракет по нашій інфраструктурі, новини про вторгнення військ рф, перші жертви…. Всі пакують валізи, потрібно їхати до близьких, все-таки коли разом, то спокійніше. Усе місто в заторах, люди у великих кількостях з валізами на автовокзалах. Сигнали повітряних тривог? Та де, в перші дні ніхто про них і не чув, людям байдуже, вони хочуть бачити близьких, тому і наражаються на будь-яку небезпеку. Пари? Та ви що?! Які пари, я не знаю чи житиму… Страх… Не за себе, за близьких, за друзів, за країну…. Ненависть…. Ненависть до росії, лють та страх наповнюють всіх… Нація повстала.

Г. Карина. 24 лютого… Їхати додому виявилося проблемою, адже квиток на автобус в потрібному напрямку купити було неможливо. Аби переконатися, що з близькими все гаразд я телефонувала до них ледь не кожних 10 хвилин. Я підписалася на всі можливі пабліки для того, щоб моніторити новини та не пропустити чогось важливого. І в одному з них я побачила інформацію про те, що лікарні потребують крові. І я вирішила бути корисною. Але я боялася сама виходити в місто, тому я написала до одногрупника та запропонувала піти разом здати кров. Він не роздумуючи погодився. І так ми стали донорами крові. Моя близька подруга запропонувала мені переїхати до неї, я одразу ж погодилася, адже разом було значно спокійніше. В той день моє життя розділилося на «до» та «після». Все, про що я мріяла, на що сподівалася, у що вірила та планувала – змінилося.

Д. Ігор. Мій ранок 24 лютого розпочався із дзвінка від матері. Коли я почув про війну, мене пробирав тільки страх і думки що робити далі? Подивився новини: ракети, вибухи, війна! Тато сказав, щоб я та брат збирали речі. Навчання перевели на дистанційне, тому всі почали виїжджати з міста додому в надії, що за межами міста буде безпечно. Коли ми приїхали додому, паніка нас переповнювала, були думки виїздити за кордон, але зрозуміли що наш дім тут, і ніхто нас звідси не прожене. Тільки під вечір, зібравшись в кругу родини, заспокоївши себе, ми зрозуміли що ця війна нас не зламає!

Низка студентів добавила свої історії зауваживши, що «ті 24 години тривають і досі…». Та віримо, що дню Перемоги бути і тоді радості ніхто від нас не відбере!

Підготувала доцент кафедри соціальної медицини та організації охорони здоров’я Любов Власик

 

ПРИВАТБАНК

Отримувач платежу
Мельничук Олександр Миколайович
Картка
4731 1856 3202 3484
IBAN:
UA593052990262086400936203888
Рахунок отримувача:
262086400936203888
Приват24 – https://www.privat24.ua/send/a1v11

МОНОБАНК

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/7xFpdiBGs
💳Номер картки банки
5375 4112 0409 0778

Корисно знати