ФАХІВЕЦЬ БДМУ ІНФОРМУЄ. Лейшманіоз – трансмісивне захворювання, ендемічне для країн з жарким та теплим кліматом. Збудником лейшманіозу є простий паразит Leishmania tropica, який передається при укусі інфікованих москітів. Основними факторами ризику є: погані соціально-економічні умови, недостатнє вживання продуктів з достатнім вмістом білку, заліза, вітаміну А, цинку; міграція населення в ендемічні регіони, низький імунітет, зміни клімату (засуха, повені тощо).
Існує три основні типи лейшманіозу – вісцеральний (є найважчою формою хвороби), шкірний (найбільш поширений) і слизово-шкірний.
Вісцеральний лейшманіоз (відомий також як кала-азар) без лікування закінчується летальними наслідками. Для нього характерні нерегулярні напади лихоманки, втрата ваги, збільшення селезінки, печінки і анемія. Вісцеральний лейшманіоз є високоендемічним в Індії та Східній Африці. За оцінками, у світі щорічно відбувається від 200 000 до 400 000 нових випадків захворювання. Більше 90% нових випадків захворювання виявляють в шести країнах: Бангладеш, Бразилія, Індія, Судан, Ефіопія і Південний Судан.
Шкірний лейшманіоз (хвороба Боровського) є найбільш поширеною формою лейшманіозу. Близько 95% випадків захворювання виявляють в Америці, в Середиземноморському басейні, на Близькому Сході та в Середній Азії. Більше двох третин нових випадків захворювання шкірним лейшманіозом приходиться на шість країн: Алжир, Афганістан, Бразилію, Іран, Колумбію і Сирію. За даними літератури, у світі щорічно виявляють від 0,7 до 1,3 мільйонів нових випадків захворювання.
Виділяють два клініко-епідеміологічних варіанта перебігу хвороби: антропонозний (джерело збудника – хвора людина, інкубаційний період від 2-х місяців до 5 років) і зоонозний (джерело збудника – найчастіше дрібні гризуни, інкубаційний період від 1 тижня до 2-х місяців) варіанти, переносниками яких є москіти. На місці інфікування (переважно на відкритих ділянках тіла) утворюється горбик (лейшманіома), яка розпадається з утворенням виразки, що заживає рубцем. Характерним є лімфаденіт з вузлуватими потовщеннями (у вигляді намиста).
Слизово-шкірний (син. американський) лейшманіоз призводить до часткового або повного руйнування слизових оболонок носа, рота і горла. Близько 90% випадків інфікування слизово-шкірним лейшманіозом відбувається у Болівії, Бразилії та Перу.
При вісцеральному лейшманіозі діагноз ставиться на підставі епідеміологічних, анамнестичних, клінічних, мікробіологічних та серологічних даних. При шкірному і слизово-шкірному лейшманіозі серологічні тести мають обмежену цінність.
Лікування хворих на лейшманіоз проводиться лікарями-інфекціоністами, залежить від типу хвороби, виду паразитів, а також можливого ураження внутрішніх органів.
Профілактика лейшманіозу полягає у ліквідації місць виплоду москітів, протимоскітній обробці (вогнищева дезінсекція) будинків, використанні індивідуальних засобів захисту від москітів (сітки, обробка репелентами), вакцинація за 3 місяці до від’їзду у вогнища лейшманіозу.
Матеріал підготувала: Лілія Гулей, асистент кафедри дерматовенерології
