Вірусні інфекції являють собою
одну з численних груп інфекційних захворювань різних за клінічним перебігом і патогенезом, володіють високою контагіозністю і здатні викликати епідемії, пандемії, епізоотії.
На сьогоднішній день віруси залишаються одними з основних та найнебезпечніших збудників різноманітних захворювань людей, тварин та рослин. Віруси призводять до загибелі інфікованих організмів, чим наносять економічні збитки країнам, де виникають епідемії та епізоотії.
З іншого боку, незважаючи на велику кількість канцерогенних агентів і різноманітність клінічних форм пухлинного росту очевидно, що на рівні клітини відбувається загальне закономірна зміна – трансформація нормальної генетичної програми в програму формування пухлинного атипізму. В основі пухлинної трансформації лежать стійкі зміни ДНК. При цьому програма пухлинного росту стає фрагментом загальної реалізованої клітиної програми, закодованої в її геномі. Єдиний кінцевий результат дії канцерогенів різної природи (хімічної, біологічної, фізичної) на клітини – їх пухлинна трансформація, забезпечується порушенням взаємодії в клітинному геномі онкогенів і антионкогенів. Стимуляція канцерогенними агентами експресії онкогенів та/або депресія антионкогенов і забезпечує пухлинну трансформацію клітин.
Спочатку онкогенні віруси розглядалися в якості інфекційних агентів, що спонукали клітини до нерегульованого розмноження. На противагу цьому Л. А. Зільбер (1945) розробив теорію, згідно з якою геном онкогенного вірусу інтегрується в геном нормальної клітини, перетворюючи її в пухлинну, тобто онкогенні віруси по своїй дії принципово відрізняються від інфекційних. У 70-ті роки в онкогенних РНК-вмісних вірусах виявлені гени, необхідні для перетворення нормальної клітини в пухлинну, що трансформують гени або онкогени (v-onc – вірусні онкогени). У подальшому копії або аналогії онкогенів були виявлені в нормальних клітинах різних тварин та людини (з-опс – «cellular» – клітинні онкогени), потім була доведена здатність онкогена вмонтовуватися в геном вірусу. Онкогени нині ідентифіковані, визначена їх хімічна структура, локалізація в хромосомах. Ідентифіковано також білки – продукти діяльності цих генів, кожен з них синтезує свій специфічний білок. Вірусні онкогени контролюють клітинний цикл, проліферацію клітинни, вони мають як схожість, так і важливі відмінності. У зв’язку з цим говорять про протоонкогени і онкогени.
У 1908-1911 рр. була встановлена вірусна природа лейкозу та саркоми курей. У наступні десятиліття була доведена вірусна етіологія ряду лімфоїдних і епітеліальних пухлин у птахів і ссавців. В даний час відомо, що в природних умовах, наприклад, лейкоз викликається вірусами у курчат, кішок, великої рогатої худоби, мишей, мавп-гібонів.
В останні роки відкрито перший вірусний збудник, що викликає розвиток лейкозу у людини, – це ATLV (adult T-cell leukemia virus – вірус Т-клітинного лейкозу дорослих). Т-клітинний лейкоз дорослих – ендемічне захворювання, що зустрічається в двох районах земної кулі на островах Клуша і Шіхоку в Японському морі, та у країнах Карибського басейну. Хворі з цією лімфомою зустрічаються спорадично й у інших регіонах, але у багатьох з них виявлено зв’язок з ендемічними областями.
Захворювання зустрічаюється зазвичай у людей старше 50 років, протікає з шкірними ураженнями, гепатомегалією, спленомегалією, лімфаденопатією і має несприятливий прогноз. Вірус ATLV або HTLV є екзогенним для людини, відрізняється від інших відомих ретровірусів тварин, передається Т-клітинам горизонтально, при переливанні крові, не виявляється ні при яких інших формах лейкозів або лімфом людини. Таким чином, Т-клітинний лейкоз дорослих – це типове інфекційне захворювання (вертикальна передача вірусу через статеві клітини виключена спеціальними дослідженнями). В ендемічних осередках більше 20% практично здорових людей, головним чином родичі хворих, є носіями вірусу. В інших частинах земної кулі антитіла до вірусу виявляють рідко. Вважається, що хворіє 1 з 2000 інфікованих людей. Вірус, не відрізняється від ATLV, виявлений в Африці у мавп. Крім лімфоми (лейкозу), зазначений вірус може викликати СНІД, при якому порушений Т-клітинний імунітет, та рак легень.
Вірусну етіологію підозрюють і по відношенню до деяких інших пухлин людини. Вірус Епштейн- Барра (EBV), що входить до групи вірусів герпесу, є досить імовірним етіологічним чинником лімфоми Беркита. У клітинах цієї лімфоми в ендемічних вогнищах в Африці постійно виявляють ДНК EBV. Однак лімфома Беркита зустрічається і за межами Африки, але ДНК EBV виявляється лише в меншій частині таких випадків. Загальним для EBV-позитивних і EBV-негативних пухлин є характерні перебудови хромосом (транслокація між хромосомами 8 і 14), що розглядаються як доказ єдиної етіології цих пухлин. ДНК цього вірусу знаходять в геномі клітин недиференційованої назофарінгеальної карциноми, і не в пухлинах носоглотки іншого гістогенезу. У хворих з цими пухлинами відзначають високий титр антитіл до різних компонентів EBV, що значно перевищує ці показники в популяції – EBV має широке поширення, і антитіла до нього виявляються у 80-90% здорових людей. Високий титр антитіл виявлений у хворих лімфогранулематозом. Пригнічення імунітету та активація EBV є, на думку ряду авторів, основною причиною розвитку лімфом та імунобластних сарком у хворих з трансплантованою ниркою, що піддавалися дії іммунодепресивних засобів; на користь цього свідчить високий титр антитіл до EBV і виявлення ДНК EBV в геномі пухлинних клітин.
Існують дані, що дозволяють припускати інфекційну (вірусну) етіологію раку шийки матки частота виникнення цього захворювання вище при ранньому початку статевого життя з частою зміною партнерів, підвищена вона у других дружин чоловіків, перші дружини яких також страждали тим же захворюванням. На підставі сероепідеміологічних даних думають про роль вірусу герпесу II типу, як ініціатора, та про вірус кондилом.
У районах з високою частотою виникнення вірусного гепатиту В підвищена також і захворюваність на гепатоцелюлярний рак. З іншого боку, хворі з цією пухлиною частіше дають серопозитивную реакцію на вірус гепатиту В, ніж здорові індивідууми; але є і серонегативні випадки раку. Отримані лінії пухлинних клітин, що містять ДНК вірусу і продукують його антиген. В цілому роль вірусу гепатиту В в індукції гепатоцелюлярного раку залишається нез’ясованою.
З бородавок людини (verrucae vulgaris) виділено кілька типів вірусів папілом, які, як вважають, викликають лише доброякісні пухлини, не схильні до неопластики. Лише один з цих вірусів (5-го типу) виділений з папілом, що розвиваються при спадковій бородавчастій епідермодисплазії і мають тенденцію до малігнізації.
Таким чином, проблема виникнення раку, його розвитку та клінічні прояви цього захворювання найкраще пояснює запропонована інволюційна теорія канцерогенезу. Новий підхід до розуміння глибинних причин злоякісної трансформації клітин людини може створити нові напрями в розробці способів лікування онкологічних захворювань.
Матеріал підготувала: доцент кафедри мікробіології та вірусології, к.мед.н. Д. Ротар
