Здавна люди зрозуміли, що найкращим способом лікування бронхолегеневих захворювань є інгаляційна терапія. Спочатку практикували обкурювання хворого з нападом ядухи димом беладонни, тривало використовували парові та олійні інгаляції, практикувалось навіть паління цигарок з сушеними лікарськими рослинами, здатними вплинути на симптоми бронхо-легеневих захворювань.
На теперішній час в пульмонологічній практиці використовується три типи доставкових інгаляційних пристроїв: небулайзери, дозовані аерозольні інгалятори та інгалятори сухого порошку. Кожний з них має свої переваги та недоліки, покази до застосування і, відповідно, свою історію.
Самими давніми слід визнати небулайзери – пристрої, що працюють на принципі перетворення рідини у аерозоль, що може бути інгальований. Ще у 1876 р. Seegers створив небулайзер, принципом роботи якого було випарювання ліків при нагріванні розчину. Перші компресорні небулайзери з’явились у 30-тих роках ХХ століття, в 1960 р. був створений ультразвуковий небулайзер. Втім, широке впровадження небулайзерів в практику відбулося лише у 80-х роках ХХ століття.
Справжня революція у інгаляційній терапії бронхообструктивних захворювань почалась з середини ХХ століття,
коли вперше у аптеках в 1956 р. з’явились дозовані аерозольні інгалятори або медіхалери (евохалери). Спочатку за їх допомогою інгалювали неселективні β2-агоністи (астмопент, алупент тощо), з 1967 р. на світовій арені з’явився перший селективний β2-агоніст – сальбутамол, що теж доставлявся дозованим аерозольним нігалятором. До теперішнього часу дозований аерозольний інгалятор залишається найпопулярнішим серед пацієнтів недорогим, доступним доставковим пристроєм. За його допомогою інгалюють пролонговані β2-агоністи, кортикостероїди, комбіновані препарати.
Проте, відомі негативні сторони використання дозованих аерозольних інгаляторів. По-перше, для максимального вдихання діючої речовини хворому слід виконати складний алгоритм дій (не забути зняти ковпачок з пристрою, перед цим потрусити каністру, зробити глибокий видих і на максимально глибокому вдисі натиснути на дно каністри…), що буває тяжко виконувати дітям, людям старшого віку, особам з обмеженими інтелектуальними можливостями тощо. По-друге діюча речовина в дозованому аерозольному інгаляторі змішана з пропелентом і сурфактантами для аеролізації препарата, тому пацієнт при інгаляції отримує не лише лікувальний засіб, але й не потрібні для його організму середники. По-третє, дозовані аерозольні інгалятори містять суміш неоднорідних за розмірами часточок діючої речовини від 0,2 до 12 мкм, що практично означає, що лише частина діючого лікувального засобу, так звані респірабельні частки, досягне слизової оболонки бронхів та бронхіол.
Для мінімізації негативних сторін дозованих аерозольних інгаляторів були винайдені спейсери.
У спейсері турбулентний потік часточок перетворюється у фізіологічний для людини ламінарний, великі частки осідають ще на стінках спейсера, а в дихальні шляхи попадає більша фракція респірабельних часток. Використання спейсера досить просте і не потребує абсолютної координації дій пацієнта.
На основі дозованих аерозольних інгаляторів в 1971 р. були запропоновані нові доставкові пристрої, в яких подача препарату активується вдихом пацієнта. Це, наприклад аутохалер, изи-бриз.
Використання інгаляторів цього типу вирішило проблему синхронізації вдиху і спростило техніку застосування до ставкового притстрою: відкрив – вдихнув – закрив.
Інгалятори сухого порошку є принципово іншими.
В 1959 р. був запропонований перший подібний пристрій – спінхалер, в 1980 р. – ротадиск або дискхалер, у 1988 р. – турбухалер, в 1995 р. – дискус, в 2001 р. – новолайзер. Поєднує ці всі пристрої одне – діюча речовина в них знаходиться у вигляді найдрібнішого сухого порошка. Вдих пацієнта заставляє діючу субстанцію вийти з контейнера і пройти через пристрій. Відмінністю порошкових інгаляторів від дозованих аерозольних пристроїв є виробка уніформних, адекватних для інгаляції часток при низькому зусиллі вдиху. Крім цього, вони не містять пропелента.
Всі інгалятори сухого порошку поділяються на дві групи: однодозові (спінхалер, ротахалер) та багатодозові (твістхалер, турбухалер, дискус, дискхалер та новолайзер).
Одним із загальновизнаних недоліків однодозових порошкових інгаляторів є використання желатинових капсул та пов’язаний з вдиханням дрібних часток желатину так званий «желатиновий» альвеоліт, тому на теперішній час більш популярними стають різні модифікації багатодозових інгаляторів сухого порошку, зокрема, турбухалери.
У світі продовжується пошук нових доставкових пристроїв, які б відповідали вимогам до «ідеального» інгалятора: генерація аерозолю повинна бути довша за одну секунду для вирішення проблеми координації вдиху; аерозоль повинен складатися з часток від 1 до 5 мкм; швидкість аерозольної хмари повинна бути низькою для зменшення осадження препарату у ротоглотці та забезпечення більшої доставки препарату в нижні дихальні шляхи; генерація аерозольної хмари має бути незалежною від вдиху пацієнта; відносна зручність у використання, що включає простоту використання доставкового пристрою, його компактність, інгалятор повинен містити приблизно місячну дозу діючої речовини, має бути цифровий лічильник доз.
Нещодавно на фармацевтичному ринку з’явились нові пристрої, зокрема, інгалятор сухого порошку елліпта та респімат.
Елліпта є новим пристроєм для доставки сухого порошку та дозволяє поєднувати дві діючих речовини під час власне інгаляції, при цьому діючі речовини всередині пристрою знаходяться в окремих блістерах.
Респімат – це пристрій, що працює за рахунок механічної енергії, що генерується пружиною та містить рідкий розчин для інгаляції у картриджі, що з’єднується капилярною трубкою з моноблоком, принциповим елементом, що продукує аерозоль.
Таким чином, не зважаючи на існування значної кількості сучасних високотехнологічних інгаляторів і надалі продовжується пошук нових до ставкових пристроїв для пацієнтів різного віку, тяжкості стану, коморбідної та поліморбідної патології
Матеріали підготували професор Тетяна Ілащук, доцент Наталія Малкович, доцент Оксана Микитюк
