• Українська
  • English
Імунізація та принципи її проведення в імунокомпроментованих осіб
Імунізація та принципи її проведення в імунокомпроментованих осіб

Імунізація та принципи її проведення в імунокомпроментованих осіб

Імунопрофілактика – це метод індивідуального чи масового захисту населення від інфекційних хвороб шляхом створення або підсилення імунітету.

Специфічна (вакцинація/імунізація), спрямована проти конкретного збудника,а неспецифічна (активація імунної системи в цілому медикаментозними чи немедикаментозними засобами).

Історія імунопрофілактики

Вперше введення невеликої кількості вірусу підшкірно стали практикувати в Х-ХІ ст. в Центральній Азії. Згодом таку практику було поширено по всьому світу: назальний спосіб введення все ширше застосовували в Азії та Африці, а підшкірні ін’єкції – в Європі.

В 1721 р. варіоляцію стали проводити в Англії. Саме в цій країні в 1798 р. Едвард Дженнер після вивчення випадку успішного захисту від натуральної віспи завдяки варіоляції вірусом коров’ячої віспи (нетяжкого захворювання) почав робити щеплення від натуральної віспи. Вони стали першими систематичними заходами боротьби із захворюванням за допомогою імунізації. В 1885 р. Луї Пастер створив першу вакцину для захисту людини від сказу. Анатоксини від дифтерії та правця стали застосовувати на початку ХХ ст., протитуберкульозну вакцину Кальметта – Герена (БЦЖ) – в 1927 р., поліовакцину Солка – в 1955 р., вакцини від кору та паротиту – в 60-х рр.

Імунізація найефективніший і економічно вигідний захист від інфекцій.

Вона полягає у введенні заданого антигену в неагресивній формі, але в імуногенних дозах для індукції захисної імунної відповіді та формування імунної пам’яті. Імунізація забезпечує активну та пасивну біологічну стійкість до певних інфекційних захворювань.

Штучна активна імунізація передбачає створення імунітету шляхом введення вакцин (вакцинний антиген – ослаблений чи вбитий патоген, або штучно синтезований білок, який ідентичний білку патогена) чи анатоксину (обеззараженого бактеріального токсину, який зберігає свої антигенні властивості). При інфекціях з довгим інкубаційним періодом, наприклад при сказі, активна імунізація дає змогу запобігти захворюванню навіть після зараження. Залежно від типу антигена активна імунізація сприяє формуванню високо-специфічного тимчасового чи постійного імунітету.

Штучна пасивна імунізація – це введення сироваткових препаратів і γ-глобуліну (імуноглобулінів). За допомогою пасивної імунізації можна швидко створити тимчасовий імунітет тривалістю 1-6 тиж. Повторна пасивна імунізація не підсилює імунітет і часто супроводжується ускладненнями. Її найчастіше проводять після контакту із збудником та за неможливості активної імунізації. Серед мікроорганізмів, з якими можна успішно боротися за допомогою вакцинації, можуть бути віруси (наприклад збудники кору, краснухи, паротиту, поліомієліту, гепатиту В, сказу) чи бактерії (збудники туберкульозу, дифтерії, кашлюку, правця, гемофільної інфекції).

Сьогодні в усіх країнах світу, що розвиваються, проводять регулярну вакцинацію проти кору, поліомієліту, дифтерії, правця, кашлюку та туберкульозу.

До основного пакету вакцин, що є стандартом протягом багатьох років, додали кілька нових.

Це імунізація проти гепатиту В, яка доступна дітям у 147 зі 192 країн – членів ВООЗ; від Haemophilus influenzae типу b (Hib), яка рекомендована в тих країнах, де є засоби для її проведення (здійснюють у 89 країнах).

Вакцина від жовтої лихоманки доступна приблизно в двох третинах країн, де є ризик виникнення осередків зазначеної інфекції.

Регулярну імунізацію проти краснухи проводять в 111 країнах. Програми імунізації можуть стосуватися підлітків і дорослих (залежно від конкретного захворювання), а також новонароджених і дітей молодшого віку.

Шляхи введення вакцин

Внутрішньомязево – рекомендується вводити сорбовані вакцини (проти гепатиту В, менінгококова, АДС та ін.), оскільки в цьому випадку швидке всмоктування антигену забезпечує більш високий імунну відповідь і, крім того, при внутрішньом’язовому введенні місцева реакція буває менш виражена, ніж при підшкірному введенні (знижується ризик розвитку гранулем – “стерильних абсцесів”).

Підшкірно – вводять живі вакцини (корева, паротитна, краснушная, проти жовтої лихоманки) , так як цей шлях менш хворобливий і більш безпечний, а також у зв’язку з тим, що імунна відповідь на живу вакцину не залежить від шляху введення.

Нашкірно – зазвичай застосовується для введення живих вакцин проти особливо небезпечних інфекцій (туляремія, чума, лихоманка Ку).

Оральний шлях введення застосовується при вакцинації проти поліомієліту, тифу і холери.

Види вакцин

Живі вакцини – містять ослаблений живий мікроорганізм. Прикладом можуть бути вакцини проти поліомієліту, кору, паротиту, краснухи чи туберкульозу. Можуть бути отримані шляхом селекції (БЦЖ, протигрипозна).

Інактивовані (вбиті) вакцини – містять вбитий цілий мікроорганізм (наприклад цільноклітинна вакцина проти кашлюку, інактивовані вакцини проти сказу, вірусного гепатиту А). Їх вбивають фізичними (температура, радіація, ультрафіолетове випромінювання) чи хімічними (спирт, формальдегід) методами. Такі вакцини реактогенні, тому їх застосування обмежене.

Хімічні – містять компоненти клітинної стінки та інших частин збудника, як наприклад в ацелюлярній вакцині проти кашлюку, кон’югованій – проти гемофільної або менінгококової інфекції.

Анатоксини – вакцини, що містять інактивований токсин (яд), який продукують бактерії. Після оброблення токсичні властивості зникають, але залишаються імуногенні. Прикладом може бути вакцина проти дифтерії та правця.

Векторні (рекомбінантні) вакцини – вакцини, отримані методом генної інженерії. Сутність методу полягає в тому, що гени вірулентного мікроорганізму, які відповідають за синтез протективних антигенів, вбудовують у геном «нешкідливого» мікроорганізму. Останній під час культивації продукує та накопичує відповідний антиген. Векторними є рекомбінантна вакцина проти вірусного гепатиту В, ротавірусної інфекції.

Асоційовані вакцини – вакцини різних типів, які містять кілька компонентів (АКДП) та комбіновані вакцини на основі АаКДП (з ацелюлярним кашлюковим компонентом; DTPa).

Принципи вакцинації

1. Вакцинація стимулює імунну відповідь шляхом утворення в організмі специфічних клітин пам’яті.

2. Наступна інфекція тим же агентом викликає стійку, більш швидку імунну відповідь

3. Для отримання вакцин використовують штами патогенів, вбиті або ослаблені, їх субклітинні фрагменти або токсини

4. Вакцини повинні бути безпечними та доступними

Післявакцинальні ускладнення

це небажані патологічні процеси, що розвинулися після й імовірніше за все внаслідок імунізації та характеризуються тяжкими або стійкими порушеннями у стані здоров’я після щеплення і потребують серйозних терапевтичних втручань, наприклад анафілактичний шок, судоми, неврологічні порушення, алергійні реакції різного ступеня тяжкості.

Післявакцинальна реакція

порушення стану здоров’я, що розвинулося після й імовірніше за все внаслідок імунізації, яке швидко минає без наслідків і характеризується короткою тривалістю (від кількох годин до 1-2 діб). ПВР виникають з достатньо високою постійністю та частотою, а також мають характерний і стереотипний перебіг для зазначеної вакцини. Прояви та частота ПВР визначають ступінь реактогенності вакцини.

Причини ускладнень

недотримання технології виготовлення вакцин і анатоксинів (недостатня інактивація токсинів, контамінація вакцин тощо);

порушення вимог транспортування та збереження вакцин і анатоксинів (змінення фізико-хімічних властивостей, порушення вакууму та стерильності);

порушення правил і техніки проведення щеплення (використання багаторазового інструментарію, невідповідність місця та способу введення виду вакцини), перевищення дози введеного препарату тощо;

недостатньо ретельний відбір осіб, яким проводять щеплення (невиявлені супутня патологія, протипоказання тощо);

індивідуальна непередбачуваність (неочікувана сильна алергійна реакція на повторне введення вакцини тощо).

Матеріал підготував: доцент кафедри внутрішньої медицини та інфекційних хвороб Кушнір Л.Д.

Корисно знати