За останні декілька десятиліть в структурі амбулаторно-поліклінічної ланки пріоритетного розвитку набувала спеціалізована медична допомога, що певною мірою стримувало розвиток первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), особливо на рівні організації роботи дільничного терапевта.
Внаслідок цього поступово відбувалася передача до компетенції інших спеціалістів багатьох оздоровчих, профілактичних, лікувально-діагностичних функцій та лікувальних маніпуляцій, які складають його базову підготовку, належать до об’єму первинної лікарської допомоги. Внаслідок цього поступово скоротився об’єм медичної допомоги, що надається населенню дільничним терапевтом, певною мірою зменшилась його відповідальність за здоров’я пацієнта.
З досвіду розвинених країн відомо, що більше 80 % проблем зі здоров’ям людини можна вирішувати на первинному рівні охорони здоров’я.
Відомо також, що реальна профілактика захворювань і пропагування здорового способу життя за невеликих витрат дозволяють економити значні суми на лікуванні. При цьому варто вказати на принципову різницю між первинною і вторинною ланками мережі охорони здоров’я. Вторинна ланка отримує фінансування залежно від кількості пролікованих пацієнтів. Тобто, чим більше люди хворіють, тим більше фінансування отримує вторинний рівень. Існує «зацікавленість» у зростанні захворюваності. Звідси і вислови на зразок: «Немає здорових людей, є недообстежені».
Фінансування первинної ланки в різних країнах світу намагаються організувати таким чином, щоб заклади отримували кошти за прикріплене населення (подушне фінансування) і чим більше буде хворих, тим більше коштів цей заклад втратить (кошти «йдуть» за пацієнтом в стаціонар). Це сприяє створювати мотивацію для впровадження реальної профілактики і здорового способу життя. Саме тому розвиток ПМСД став для багатьох країн виходом із кризової ситуації. Такий підхід був підтриманий і в головному стратегічному документі «Здоров’я для всіх у ХХІ столітті», який визначив розвиток ПМСД на принципах сімейної медицини одним із важливих завдань для європейських країн.
Одна з основних вимог, на якій акцентує увагу ВООЗ – це фізична доступність медичної допомоги населенню.
Відповідно з засадами «Європейської політики з досягнення здоров’я на XXI століття», на рівні ПМСД державою повинна бути забезпечена безперервність медичної опіки. Це означає надання лікувально-діагностичної допомоги пацієнту у будь-який час, включаючи нічний та святкові дні, а також забезпечення нагляду за пацієнтами, які виписались із стаціонарів для продовження лікування за місцем проживання. Передбачається також надання невідкладної медичної допомоги хворим у тяжкому стані. Всім цим вимогам відповідає концепція надання медичної допомоги на засадах сімейної медицини, яка для будь-якого пацієнта та членів його сім’ї є фізично доступною, безперервною та невідкладною. Про це свідчить досвід цивілізованих країн світу.
Головні принципи сімейної медицини:
довготривалість і безперервність спостереження;
багатопрофільність первинної медичної допомоги;
відношення до сім’ї, як до одиниці медичного обслуговування;
превентивність, як основа діяльності сімейного лікаря;
економічна ефективність і доцільність допомоги;
координація медичної допомоги;
відповідальність пацієнта, членів його сім’ї і суспільства за збереження і покращення здоров’я
Сімейний лікар та сімейна медсестра відіграють роль захисників інтересів пацієнта, інтеграторів медичного «сервісу» незалежно від місця, де здійснюється цей процес – в медичному закладі чи вдома. Довготривалість обслуговування забезпечується як самим лікарем, так і його колегами – вузькими спеціалістами. Безперервність спостереження істотно покращує показники виявлення психологічних проблем пацієнта, певною мірою знижує потребу в невиправданих додаткових послугах щодо лабораторних та інструментальних методів обстеження і, як наслідок, сприяє зменшенню вартості медичних послуг. Сімейні лікарі і медичні сестри постійно стежать за станом здоров’я членів сім’ї, визначають фактори ризику, спадковість, умови життя та праці, вчать наданню першої медичної допомоги і догляду за хворими членами сім’ї (введення інсуліну, масаж, невідкладна долікарська допомога тощо).
Профілактична спрямованість – важливий принцип сімейної медицини.
Прогнозування ризику розвитку окремих захворювань, доклінічна їх діагностика, своєчасність інформування пацієнта, а також прийняття профілактичних заходів – найважливіші складові елементи щоденної роботи сімейного лікаря і медичної сестри. Тільки у сімейного лікаря є умотивована потреба по-справжньому займатися профілактикою в процесі повсякденної роботи із своїми пацієнтами і членами їх сімей. Пояснюється це не тільки тим, що сімейний лікар краще за вузькоспеціалізованих колег знає своїх пацієнтів і шкідливі для здоров’я обставини їх життя, але й тим, що тільки сімейний лікар безпосередньо зацікавлений у зниженні захворюваності прикріпленого населення. Пацієнти, які постійно звертаються до лікаря загальної практики, вчасно проходять медогляди, роблять щеплення і отримують консультації щодо здорового способу життя. Відповідно завдяки вчасно проведеним превентивним заходам пацієнтам доводиться рідше звертатися за екстреною допомогою. Сімейні лікарі частіше виявляють на ранніх стадіях рак молочної залози, рак товстої кишки, рак шийки матки та меланому.
Сімейний лікар частіше за інших спеціалістів має використовувати раціональну як з медичної, так і з економічної точки зору обґрунтовану тактику щодо необхідних лабораторних та інструментальних методів дослідження та рекомендувати необхідність застосування спеціалізованих технологій лікування.
Інтеграція нових знань і вмінь у постійний процес надання медичної допомоги людині від народження до завершення її життєвого шляху підвищує якість сімейної медичної практики. При цьому пацієнти виграють від більш цілісного підходу до їх здоров’я і ширших можливостей щодо отримання своєчасної адекватної допомоги. Сімейний лікар зацікавлений у наданні якісних послуг, бо його пацієнт може обрати іншого сімейного лікаря, а за пацієнтом згідно з новою системою оплати «підуть» і гроші сімейного лікаря.
Якщо підвищити кількість сімейних лікарів на 1 особу (на 10 тис. населення), то це також впливає на зниження смертності. Так, у США ще у 1963 р. вперше було проведено таке дослідження. Через 8 років після того, як вони збільшили кількість сімейних лікарів, смертність знизилася на 6–8 %. У США в штатах, де більше лікарів загальної практики (сімейних лікарів, терапевтів, педіатрів), нижчий рівень смертності від серцевих хвороб, раку та нижча дитяча смертність. При цьому, як показує інше дослідження, нижча смертність пов’язана саме з більшою кількістю сімейних лікарів, тоді як кількість терапевтів та педіатрів не впливає на рівень смертності.
Особливо вагомо первинна медична допомога знижує смертність у сільських районах: у сільських районах із більшою кількістю лікарів загальної практики смертність менша на 2 %, на 4 % менша смертність від серцевих захворювань та на 3 % – від раку. У Британії кожен додатковий сімейний лікар на 10000 населення зменшує смертність на 6 %.
Наступний парадокс полягає у тому, що кількість отриманих консультацій не є запорукою і гарантом більш якісного та ефективного лікування. З кожним додатковим обстеженням зростає кількість лікарських помилок: 1 лікар у США припускає в середньому 22 % помилок, а 4 лікарі – 49-50%. Підвищення частоти побічної дії лікарських засобів пов’язане частково з великою кількістю медичних засобів, призначених консультантами, часто сильнодіючих. Тому практика залучення багатьох консультантів, а також самонаправлення до вузьких спеціалістів може негативно позначитися на стані здоров’я людини.
Державі більш вигідно витрачати кошти на навчання, на матеріально-технічне забезпечення та кадрове забезпечення первинної ланки, яка по суті є фундаментом сімейної медицини. Результати дослідження провідних країн свідчать, що там, де лікар обслуговує 2 тис. пацієнтів і отримує за це високу зарплату, значно зменшуються витрати на охорону здоров’я в цілому.
Матеріал підготували: Білецький Семен Віссаріонович, д.мед.н., професор, Петринич Оксана Анатоліївна, к.мед.н., доцент, кафедра сімейної медицини
