Мова – чи не головний націєтворчий чинник. Навіть без території народ може перебути біду, а без мови він зникає із мапи світу. Досвід людства впродовж тисячоліть доводить, що занепад мови – це зникнення нації. Якщо ж мова стає необхідною і вживається насамперед національною елітою – сильною і високорозвиненою стає нація і держава.
Мова – це серце нації і канва, на якій людина вишиває узори свого буття. Мова – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, своє минуле і майбутнє, це невичерпна духовна скарбниця, до якої народ безперервно докладає свій досвід, розум і почуття.
Поглянути на історію свого народу, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, етнографів, громадських діячів та лінгвістів. Шлях розвитку української мови – це тернистий шлях боротьби. Багато жорстоких століть пережила вона, перетерпіла і циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніх, і ганебний Емський указ 1876 року, який заборонив друкувати книги українською мовою. Налічують 22 заборони української мови, 8 з них – у радянський час.
Та не забуваймо, що українська мова мала статус, близький до державного, вже в XIV – першій половині XVІ столітті, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листування.
Із здобуттям Україною незалежності одним із найважливіших завдань, що постало перед державою, було створення всебічних умов для розвитку і утвердження української мови як державної. На підтримку ініціативи громадських організацій 6 листопада 1997 року Президент України Леонід Кучма видав указ „Про День української писемності та мови”, в якому зазначалось: „Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада, у день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця”. Уже близько двадцяти років у цей день прогресивні українці в Україні й поза її межами згадують засновників слов’янської абетки, фундаторів української словесності, етапи походження та розвитку української мови як національної мови світу, читають українську поезію, слухають українських пісень…
Це свято відзначають у день вшанування одного з перших українських істориків і письменників – Нестора Літописця. Проте родоначальниками слов’янської абетки по праву вважаються брати Кирило та Мефодій – староболгарські просвітителі й місіонери, які створили так звану глаголицю і кирилицю, а до того ж здійснили переклад Святого Письма слов’янськими мовами.
Практичне втілення нова українська мова знайшла у художній і науковій практиці І.П. Котляревського, якого вважають зачинателем нової української літературної мови. А часом, від якого починається відлік нової української літературної мови, вважають 1797 – 98 роки, – час, коли вийшла друком „Енеїда” І.П. Котляревського. Основоположником нової української мови вважають генія українського народу Т.Г. Шевченка.
Існує легенда про те, що ще 350 років тому невмирущість і престижність рідної мови передрікав знаменитий Нострадамус:
Гряде новий, стократ привабніший звичай
старому, бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух, там Борисфенів край
початок здвигам покладе, злама рутину.
Наша мова загартована багатовіковою історією та відточена творчістю найталановитіших українських письменників. Саме мова є душею нації, її генетичним кодом, адже в її глибинах народилося культурне надбання, яким може пишатися український народ. Без рідної мови жодна людина не здатна почуватися повноцінною частиною свого народу, його історії та культури. При цьому варто зазначити, що мова є спільною для всіх, хто нею послуговується, а мовлення завжди індивідуальне, оскільки мовні засоби кожен з нас застосовує по-своєму. Відчути «смак» української мови можна, лише послуговуючись нею й демонструючи шанобливе ставлення до неї, що вже буде утверджувати її державний статус і підносити на міжнародний рівень.
Інформацію підготували: доценти кафедри суспільних наук та українознавства Лариса Шутак, Галина Навчук
