Відійшов у засвіти доктор медичних наук, професор Леонтій Іванович Сандуляк, перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії, співавтор Акта проголошення державної незалежності України, випускник Чернівецького медичного інституту.
Від імені викладацького та студентського колективів БДМУ висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким. Сумуємо разом з Вами, схиляємо голови у тихій молитві. Це велика й непоправна втрата для нас усіх.
Світла пам’ять!
Життєпис…
Народився Леонтій Сандуляк 8 березня 1937 року в с. Козирянах Кельменецького району в багатодітній селянській сім’ї (тринадцятою дитиною серед шістнадцятьох). Дитинство закінчилося в сім літ . Після семирічної освіти здобув у Чернівцях середню-фельдшерсько-акушерську.
Леонтію Сандуляку пощастило в житті багато в чому бути першим.
Він – перший доктор – професор із свого села. Один із перших фундаторів екологічного руху в Україні та перший голова громадської організації «Зелений рух Буковини». Перший голова Народного Руху України в області. Перший демократично обраний від Чернівців та Глибоцького району народний депутат тодішньої республіки. Перший Надзвичайний Повноважний Посол України в Румунії. Леонтій Іванович – співавтор з Левком Лук’яненком Акта проголошення державної незалежності України. У своїй фаховій діяльності йому пощастило першим виявити раніше невідомі властивості червоних кров’яних тілець накопичувати і переносити біологічно активні речовини, що може бути основою для створення принципово нової теорії патогенезу ендокринних захворювань та обміну речовин.
Працював багато скільки себе пам’ятає. Змалку, в армії і, навчаючись у медінституті та аспірантурі, а після неї працюючи в Чернівецькому державному інституті – від старшого викладача – до завідуючого кафедрою. Кандидатську дисертацію Леонтій Сандуляк захистив у галузі гістології, докторську – з ендокринології. З 1974 року по 1975 pік стажувався в Румунії, в Бухарестському науково-дослідному інституті ендокринології, де виконав клінічну частину докторської дисертації під керівництвом академіка Штефана Мілку. Продовжував своє наукове стажування в Канаді, в Саскачеванському університеті.
З вдячністю Леонтій Іванович стверджує, що всіма своїми досягненнями завдячує дружині, харків’янці Галині Петрівні, з якою вони разом з 1952 року. Познайомилися ще в фельдшерсько-акушерській школі. Одружилися на І курсі медінституту. Обидві їхні дочки – Тетяна і Людмила – також лікарі. Саме дружина створювала надійні тили своєму чоловікові, який вічно конфліктував із владою. Ще чотирнадцятирічним учнем фельдшерсько-акушерської школи запитав викладача історії про так зване добровільне приєднання прибалтійських країн до СРСР, за що потрапив не до медінституту з «п’ятипроцентниками», а в армію. Коли йому закидали, що та влада дала йому все, він відповідав: «Якщо я маю таланти, то вони від батьків і від Бога». Щасливим для себе числом вважає «13». 13-й серед дітей. 13 вересня 1974 року надруковано його засадничу працю з ендокринології. 13 січня 1966 року народилося його, як він каже, «alter ego» – молодша донька. Навіть докторську дисертацію захистив 13 листопада о 13 годині.
Його життєве кредо як професора: «Немає поганих студентів, є погані викладачі»;
а як людини: «Все прощаю, окрім підлості».
(з книги Випускників твоїх славетні імена // Видавництво Чернівці:”Місто”.-2014.-с. 240).
