Остеоартроз – захворювання, яке, хоч і не впливає на життєвий прогноз, проте є однією з основних причин передчасної втрати працездатності та інвалідизації, а також виникнення хронічного больового синдрому, що значно знижує якість життя пацієнтів.
Остеоартроз посідає четверте місце серед усіх захворювань у жінок і восьме — у чоловіків, а як причина недієздатності в літньому віці — друге місце після захворювань серцево-судинної системи. Загалом 10–15 % осіб віком понад 60 років хворіють на остеоартроз, а зважаючи на істотне старіння населення планети, дана патологія стає все більш актуальною.
На сьогодні оптимальне лікування остеоартрозу передбачає комбінацію немедикаментозних та медикаментозних методів. Згідно з рекомендаціями Європейської антиревматичної ліги (EULAR) щодо лікування остеоартрозу (2013 р.) немедикаментозна терапія повинна включати навчання пацієнта, фізичні вправи, використання допоміжних засобів (супінатори, фіксатори колінного суглоба та ін.) і зниження маси тіла. Згідно з даними рекомендаціями немедикаментозні методи лікування мають високий рівень доказовості.
Необхідність зміцнення м’язів при остеоартрозі зумовлена тим, що пацієнт зазвичай оберігає хворий суглоб, у результаті чого відбувається зниження тонусу регіонарних м’язів і відносне переважання м’язів протилежної сторони. Це змінює поставу і призводить до порушення конгруентності суглобових поверхонь ураженого суглоба та сприяє прогресуванню хвороби. Застосування лікувальної фізкультури в даному випадку сприяє оптимізації функціонування м’язово-зв’язкового апарату, відновленню нормального осьового навантаження, що створює умови для стабілізації ураженого суглоба.
Гіподинамія призводить до гіпотрофії та зменшення об’єму м’язів, розташованих навколо суглоба, а це призводить до його дестабілізації. Фізичні вправи необхідні для збільшення м’язової сили та витривалості, вони поліпшують гнучкість та рухи в суглобі, підвищують аеробну активність, сприяють зниженню маси тіла.
Хворому на остеоартроз без реактивного синовіїту можуть бути показані дозовані заняття окремими видами спорту, при яких суглоби не відчувають надмірного навантаження (плавання, їзда на велосипеді). Також може бути рекомендована механотерапія на спеціальних тренажерах, що сприятиме зміцненню м’язово-зв’язкового апарату.
Лікувальну фізкультуру застосовують у трьох режимах: щадному (у гострому періоді – це, в основному, лікування положенням та ізометрична релаксація); лікувально-тренуючому (застосовують у підгострому періоді) і тренуючому (призначають у стадії неповної ремісії). Починати потрібно з вправ, які відповідають поточним фізичним можливостям пацієнта, поступово збільшуючи їх складність та інтенсивність впродовж подальших декількох місяців. Виконувати вправи потрібно «часто малими порціями» (регуляція темпу, як й для інших видів діяльності). Підібраний комплекс вправ повинен бути пов’язаний з іншими видами повсякденної діяльності, вони мають стати компонентом звичайного життя, а не додатковими елементами. Дотримуючись даних принципів можна досягти позитивних ефектів лікування та вирішення наступних завдань, які стоять перед лікувальною фізкультурою, а це:
1. Зменшення інтенсивності больового синдрому.
2. Відновлення та збереження основних функцій суглобів.
3. Усунення атрофії м’язів.
4. Зміцнення м’язів.
5. Підвищення працездатності.
6. Покращення мікроциркуляції в суглобі й періартикулярних тканинах, функцій кровообігу, дихання, обміну речовин.
7. Відновлення рухового стереотипу.
8. Підвищення загального тонусу організму.
Застосування програм реабілітації (при достатньому рівні мотивації у пацієнтів щодо занять) як на стаціонарному, так і на амбулаторному етапі лікування є важливою та ефективною тактикою ведення пацієнтів. Раціональне навантаження на суглоби сприятиме зменшенню больових відчуттів, покращить функціональні можливості суглобів, а врешті скоротить економічні витрати.
Матеріал підготували: професор Олександр Федів та асистент Мирослава Березова кафедри внутрішньої медицини БДМУ.
