Чудове свято – День Святого Миколая. Свято, якого завжди чекають усі діти, які ввечері, лягаючи спати, думають, що ж саме їм принесе «Миколайчик» на цей раз?
Як чудово, коли у тебе є сім’я і є люди, які постійно про тебе турбуються. На жаль, не кожна дитина може розказати про хороше дитинство, увагу з боку батьків, а є такі, які навіть не уявляють, що таке мати сім’ю, турботу і ласку.
Саме тому вже вкотре 20 грудня студенти коледжу БДМУ провели благодійну акцію для діток – учнів Чернівецької школи-інтернату № 4.
В акції взяли участь студенти 1 групи 3 курсу (на основі базової загальної середньої освіти), 1 групи 3 курсу (на основі повної загальної середньої освіти) спеціальності «Сестринська справа»; 2 групи 2 курсу (на основі повної загальної середньої освіти) та 1 групи 3 курсу (на основі базової загальної середньої освіти) спеціальності «Фармація» разом з кураторами – викладачами коледжу Валерією Андрієць, Діаною Осипчук, Тетяною Никифорук та Мариною Рудик-Добощук за підтримки заступника директора коледжу БДМУ з виховної роботи, доцента Оксани Петринич.
Студенти отримали багато позитивних емоцій від спілкування з цими милими дітьми, з дітьми, що схоплять за руку, щиро посміхнуться та подарують незабутні моменти й тепло, якого їм самим так не вистачає…
Студенти по різному діляться враженнями від візиту, а ось Аліна Попеску, студентка 1 групи 3 курсу, (спеціальність «Сестринська справа») виразила свої почуття у віршах
Не кидайте своїх дітей!
Не кидайте своїх дітей!
Я прошу вас… Ні! Я благаю!
Хто їм витре всі сльози з очей?
Як так можна? Я навіть не знаю…
Я могла би зараз сказати,
Що діти – квіти, що діти – майбутнє
Та хіба саме Вам це не знати?
Ні, відмазки не хочу чути!
Так, немає грошей, немає будинку
Так, звичайно, я все розумію,
Але чим провинилась маленька дитинка,
Що навіть батьки її не полюбили?
Ні, я все ж зрозуміти не зможу,
Як можна серденько, що б’ється у грудях,
Покинути десь, на жалість прохожих,
Щоб більше вони не вірили людям?
Бо відчай, страх і байдужість
Десь поруч ходитимуть завжди.
Звідки знайдуть вони мужність,
Щоб забути про жах цей назавжди?
Ні, ніколи вони не зможуть
Здихатись тих думок,
Що батьки їх не були поруч,
А покинули їх давно…
Подивіться у їхні очі,
Приголубте дитину хоч раз,
Ну, хіба вам тоді захочеться
Їй життя поламати ураз?
Адже очі, що так схожі на Ваші,
Навіки наповняться смутком.
Що може в житті бути важче,
Чим те, що ти всіма забутий?
Як же хочеться їм сказати,
Щоб побачити ніжну посмішку,
Що за ними прийшла їхня мати
І віддасть всю любов без залишку.
Вони вміють щиро любити
Та шкода, що нема кого…
Від їх обіймів захочеш жити,
Бо вони наповняють теплом!
