Стигматизація психічних розладів у медичному середовищі: від «залізної людини» до культури ментальної стійкості та емпатії

«Лікарю, зцілися сам» – цей вислів століттями формував уявлення про медика як про «залізну функцію», позбавлену права на втому чи тривогу. Проте сьогодні, в умовах навчання та роботи під час війни, Буковинський державний медичний університет (БДМУ) активно переосмислює цей підхід. Ми впевнені: справжній професіоналізм починається не з холодної відстороненості, а з визнання власної людяності.

Проблема «ідеального студента» та дефіцит емпатії

Традиційно в медичних вишах панувала культура, де прояви емоцій вважалися слабкістю. Це призводило до самостигматизації: студенти приховують свій стан, що з часом виливається у «синдром відстороненості» – захисну реакцію, яка вбиває емпатію.

Дані показують, що хронічний стрес у 17,1% здобувачів трансформується у розлади харчової поведінки або емоційне вигорання. Коли лікар втрачає контакт із власними почуттями, він втрачає здатність співпереживати пацієнту.

Як БДМУ повертає людяність у медичну освіту?

На кафедрі нервових хвороб, психіатрії та медичної психології ім. С.М. Савенка ми впроваджуємо нову парадигму, де ментальне здоров’я лікаря є фундаментом його емпатії:

1. Емпатія як клінічний інструмент (Модель ННС) Ми впроваджуємо в навчання модель ненасильницького спілкування (ННС). Студенти вчаться не просто збирати анамнез, а чути потреби пацієнта через ідентифікацію почуттів. Це перетворює суху консультацію на емпатичний діалог. Розуміння того, що агресія пацієнта на пункті перетину кордону – це крик про безсилля та втому, дозволяє лікарю не відповідати агресією, а залишатися людяним навіть у критичних умовах.
2. Психологічна гігієна – шлях до стійкості Ми вчимо майбутніх медиків розробляти «карти психологічного ресурсу». Це не просто вправа, а усвідомлення того, що лікар має бути в ресурсі, аби мати змогу віддавати. Турбота про себе – це не егоїзм, а професійна відповідальність перед пацієнтом. Використання технік заземлення та авторських методів стабілізації дозволяє медику зберігати «безпечне місце» всередині себе, що є запорукою щирої емпатії, а не формального співчуття.
3. Дестигматизація через спільність досвіду Війна стерла межі «невразливості». Коли наукові керівники та досвідчені лікарі на заходах (як-от квітневий форум до Дня психолога) відкрито говорять про власну втому та методи відновлення, вони дають студентам головний дозвіл – дозвіл бути людиною. Це руйнує стигму: звертатися по допомогу – це акт мудрості та професійної зрілості.

Стигма зникає там, де з’являється людяність. Робота з гострим горюванням, волонтерський супровід, допомога ветеранам – усе це неможливо без емпатії. Але емпатія – це ресурс, який потребує постійного відновлення.

Ми впевнені: майбутнє медицини – за фахівцями, які поєднують глибокі клінічні знання (від нейрофізіології до фармакотерапії) із відкритим серцем. Тільки залишаючись людьми, ми зможемо по-справжньому допомагати людям.

Матеріал підготувала: професор кафедри нервових хвороб,

психіатрії та медичної психології ім. С.М. Савенка, д.мед.н. Юрценюк О.С