Ми живемо в епоху унікальних медичних технологій та інновацій,
складних та високотехнологічних препаратів, проте, маленьку органічну молекулу, що була отримана з кори верби, продовжують досліджувати в лабораторіях та клініках всього світу і сьогодні.
Минуло вже 117 років з того часу як скромна німецька компанія «F. Bayer & Company», що спеціалізувалася на виробництві побутових анілінових барвників, перетворилася на міжнародний гігант фармацевтичної і хімічної промисловості. Саме 6 березня 1899 р. «Байєр» запатентувала препарат аспірин — ацетильовану форму саліцилової кислоти (2-(ацетилокси)-бензойну кислоту). Новому препарату дали торгову назву “аспірин”, узявши букву “а” від слова “acetyl” (ацетил) і частину “спірин”, яке походить від латинської назви лабазника в’язолисного (Spiraea ulmaria) — рослини, з якої виділили саліцилову кислоту.
У хіміка Фелікса Хоффмана (1868–1946), одного зі співробітників фірми «Байер», батько страждав артритом, але мав непереносимість саліцилату натрію через хронічне подразнення шлунку. Хоффман розшукував в хімічній літературі відомості про похідні саліцилату натрію з меншою кислотністю і натрапив на дані про ацетилсаліцилову кислоту (вона була синтезована 30 роками раніше). 10 серпня 1897 року Хоффман став першим хіміком, якому вдалося шляхом ацетилювання отримати саліцилову кислоту в абсолютно хімічно чистій і стабільній формі. Як було ним встановлено, ацетилсаліцилова кислота могла довго зберігатися, не втрачаючи своєї лікувальної активності. Ефекти аспірину дослідили керівник фармацевтичними дослідженнями в компанії «Байєр» Артур Ейхенгрин (1867–1949) і фармаколог Генрих Дрезер (1860–1924). Для оцінки безпеки отриманого препарату були проведені перші у світовій історії доклінічні експериментальні дослідження на тваринах. Ейхенгрин, незважаючи на супротив керівництва, організував перше контрольоване «секретне» клінічне тестування аспірину берлінськими лікарями. Таким чином, вивчення фармакологічних властивостей аспірину стало початком клінічних досліджень лікарських засобів, які з кінця ХХ ст. стали наріжним каменем сучасної доказової медицини. На підставі даних Ейхенгрина і Хоффмана Дрезер склав перший перелік ефектів аспірину. Новий препарат володів тими ж терапевтичними властивостями, що і відома раніше саліцилова кислота — жарознижувальною і протизапальною діями, проте побічні ефекти при застосуванні ацетильованої форми препарату були виражені значно слабше, а смак став цілком прийнятним.
Успіх ацетилсаліцилової кислоти, як лікарського засобу, був просто приголомшливим. Аспірин як найдешевший і легко доступний медикамент тривалий час залишався широко застосованим засобом для зниження високої температури і зняття болю і запалення. «Ліки ХХ століття» — так охрестили історики науки та журналісти ацетилсаліцилову кислоту. Лише в останні десятиліття йому на зміну прийшли більш безпечні і ефективні протизапальні і жарознижувальні препарати. Проте, широке застосування аспірину в клінічній практиці не припинилося. Наразі його ефективно застосовують як «засіб, що розріджує кров» для попередження тромбоутворення і зниження ризику інфаркта міокарда та інсульту. Регулярне застосування аспірину в малих дозах може також зменшити ризик виникнення деяких ракових пухлин і хвороби Альцгеймера — старечого слабоумства, хоча останнє залишається поки остаточно не доведеним.
Історія саліцилатів почалась набагато раніше кінця 19, початку 20 сторіччя, — ще в стародавньому Єгипті та Римі були відомі цілющі властивості вербової кори, природного джерела саліцилатів, як жарознижуючого і болезаспокійливого засобу. Батько медицини Гіппократ у своїх повчаннях рекомендував використовувати вербову кору у вигляді відвару при лихоманці і родових муках. У середині XVIII ст. преподобний Едмунд Стоун, сільський вікарій з Оксфордшира, подав президентові Лондонського королівського товариства звіт про зцілення лихоманки вербової корою. Часто для знеболювання відвар кори верби застосовували в поєднанні з настойкою маку. У такому вигляді його використовували аж до середини XIX ст., коли розвиток хімії дозволив розпочати серйозні дослідження складу лікарських засобів з рослинної сировини.
Так, в 1828 р професор хімії Мюнхенського університету Йоганн Бюхнер виділив з кори верби активну субстанцію — гіркий на смак глікозид, названий ним саліцин (від лат. Salix — верба). Речовина мала жарознижувальну дію і при гідролізі давало глюкозу і саліциловий спирт.
У 1829 р. французький аптекар Анрі Леруа провів гідроліз саліцилового спирту. У 1838 р. італійський хімік Рафаель Піріа розділив саліцин на дві частини, виявивши, що лікувальними властивостями володіє його кисла складова. По суті, це була перша очистка субстанції для подальшої розробки препарату аспірин.
У 1859 р. німецький професор хімії Герман Кольбе з Марбурзького університету розкрив хімічну структуру саліцилової кислоти, що дозволило відкрити першу фабрику з її виробництва в Дрездені в 1874 р. А в 1875 р. для лікування ревматизму і як жарознижуючий засіб був застосований саліцилат натрію. Незабаром було встановлено його протиподагричну, глюкозуричну дію, і саліцин почали призначати для лікування подагри. Однак всі існуючі на той час терапевтичні засоби з кори верби мали дуже серйозні побічні ефекти — вони викликали сильний біль в животі і нудоту, і як наслідок виникнення гастриту і виразкової хвороби.
Аспірин, який прийшов на зміну саліцилатам, спочатку продавався по рецептам у вигляді порошку, а з 1904 року — вже у формі таблеток, а з 1915 року — без рецепта. Аспірин, будучи недорогим, ефективним і відносно нешкідливим, швидко став найпопулярнішим знеболюючим.
Після Другої світової війни каліфорнійський лікар Лоуренс Крейвен звернув увагу на антиагрегантні властивості аспірину. А до 1956 р. він систематизував дані про 8 тис. пацієнтів, які регулярно приймали аспірин, і в яких припинились серцеві напади. І в 1969 р. упаковка з препаратом аспірин відправляється на Місяць у складі аптечки американського астронавта Нейла Армстронга на борту космічного корабля «Аполлон 11».
Але тільки в 1971 р. професор Джон Вейн (1927–2004) в Лондонському університеті відкрив механізм дії ацетилсаліцилової кислоти. Виявилося, що всі основні ефекти аспірину можна пояснити здатністю інгібувати синтез простагландинів, які відповідають за розширення судин, виникнення набряку, болю, жару, запалення при проникненні чужорідних частинок, наприклад мікробів, в організм. Водночас простагландини важливі для захисту слизової оболонки шлунка, агрегації тромбоцитів і тромбоутворення, скорочення матки, травного тракту, звуження бронхів, роботи центральної нервової системи. За своє відкриття він отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини (1982 р.), а пізніше королева Великобританії Єлизавета II посвятила його в лицарі за заслуги перед фармакологією і фармацевтичною наукою.
Протягом 1980–90 рр. результати трьох великих досліджень довели, що препарат ефективний для профілактики інфаркта міокарда та інсульту, що стало «другим народженням» аспірину як ефективного антиагрегантного засобу для профілактики інфаркту міокарда та інсульту.
Щорічно в науковій періодиці публікуються тисячі статей, присвячених тонкощам фізіологічної дії ацетилсаліцилової кислоти. Вчені знаходять все нові застосування цим лікам-довгожителям. Так, встановлено, що при багаторічному прийомі в малих дозах (до 325 мг/добу) аспірин знижує частоту розвитку раку прямої кишки на 40%, раку простати — на 10%, раку легенів — на 30%, раку стравоходу і горла — на 60%, і тому може бути показаний особам з груп ризику. Крім того, нещодавно був розшифрований механізм впливу ацетилсаліцилової кислоти на зниження рівня цукру в крові, що важливо для хворих на діабет. У той же час, з метою поліпшення переносимості ведеться пошук і впровадження в клінічну практику нових лікарських форм препарату. Сьогодні немає сумніву в тому, що аспірин ще тривалий час буде широко застосовуватися в медицині.
Матеріал підготували: завідувач кафедри фармакології професор І. І. Заморський та асистент кафедри фармакології Ю. С. Букатару
