Багатющою на славнозвісних героїв була й залишається Україна. Це люди, яких об’єднує українська земля, на якій вони народилися і процвітанню якої присвятили своє життя, талант і покликання. Одним із відомих українців є Василь Симоненко – знакова постать другої половини ХХ століття у мистецько – літературному й суспільному проявах, адже його творчість просякнута потужною громадською позицією, незрадливою любов’ю до української історії, культури, мови.
8 січня цьогоріч минає 85 років від дня народження В. Симоненка, чию біографію, за словами Євгена Сверстюка, «треба вивчати як частку історії України».
Від дня народження і до останньої хвилини
Є мить прекрасна – це життя людини.
По-різному йдемо життєвим шляхом:
Хтось пролітає непомітним сірим птахом,
Комусь доводиться пливти за течією,
А хтось горить яскравою зорею…
Навряд чи можна знайти серед життєписів поетів-шістдесятників долю яскравішу й водночас трагічнішу, аніж у Василя Симоненка. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії. За 28 років, відміряних йому долею, Симоненко реалізував себе як поет («Тиша і грім» – єдина його прижиттєва збірка), прозаїк (збірка новел і оповідань «Вино з троянд»), казкар («Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон», «Казка про Дурила»). У 1964 році вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння»; у 1981 році – книга вибраного «Лебеді материнства».
На одному з літературних вечорів Василя попросили розповісти про себе. «Я – українець. Оце і вся моя біографія», – відповів поет.
Він прийшов до нас провісником нової доби України. У поезії В. Симоненка – щирість інтонації, чітка визначеність позиції; ніжність і побожна любов до матері-України; мотиви народної пісні; романтизм молодості та незламна віра в українську націю:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніщо не перекреслить мій народ!
Тому патріотична лірика посідає особливу нішу у літературній спадщині поета. Симоненко вважає себе повністю відповідальним за долю України:
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе й перейду…
Поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти – людина?», «Україні», «Лебеді материнства», «О, земле з переораним чолом…», «Де зараз ви, кати мого народу?..» – ніби фрагменти однієї виболеної думи про долю свого народу,
синівську відданість йому. Саме ці твори зазнали найбільше цензурних і редакторських правок.
Після смерті В. Симоненка незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».
Олесь Гончар дав високу оцінку Витязю молодої української поезії: «Непідробна глибока народність органічно притаманна його творчості, його поглядам на світ і на життя, на своє місце в ньому. Перед нами – молода людина, яка до важливих життєвих істин здобувалась сама, жила своїм розумом, не запозиченими уявленнями, перед нами – образ людини, для якої етичною нормою стала сувора, майже аскетична вимогливість до себе, прагнення самовдосконалюватись, готовність взяти будь-який труд, будь-який випроб на себе заради України та людства. Обдарованість його була щедра, яскрава, … він став чистим, непідкупним сумлінням своїх ровесників, і в цьому особлива сила і зваба його поезій. Є в його творчім доробку речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними. Його поезія живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, – нині вже оновленої, незалежної, соборної…».
На нашу думку, концептуально щонайпосутніше виражають Василя Симоненка як справжнього УКРАЇНЦЯ і рядки поезії, що стала своєрідним твором-заповітом:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину!..
Матеріал підготувала Алла Ткач –
доцент кафедри суспільних наук та українознавства БДМУ.
