Софія Окуневська (1865‒1926) стала першою дипломованою лікаркою та докторкою медицини в Австро-Угорській імперії.
Народилася 12 травня 1865 р. у селі Довжанка Теребовлянського повіту за 10 км від Тернополя. Її дідусь був парохом місцевої церкви. Батько Атанас (Атаназій, Аполлінарій) Данилович Окуневський у 1860 р. закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію і з 1865 р. правив у церкві села Довжанка. Через два роки Атанасій став парохом у селі Садки неподалік Заліщик.
У 1870 р. п’ятирічна Софійка втратила матір, а батько був змушений звернутися по допомогу у вихованні маленької донечки до родичів – своєї рідної сестри Теофілі Данилівни Окуневської-Озаркевич. Маленьку Софію тимчасово віддали на виховання в родину Івана Івановича Озаркевича ‒ відомого греко-католицького священика, громадського та політичного діяча, де зростало ще четверо дітей, зокрема й майбутня письменниця, засновниця жіночого руху Наталя, яка після одруження з відомим хормейстером, фольклористом та громадським діячем Теофілем Кобринським носитиме прізвище Кобринська. Саме Наталя матиме значний вплив на формування світогляду Софійки, її характеру, гендерних переконань та протидії стереотипам стосовно ролі і становища жінки у тогочасному суспільстві. Під її наставництвом молодша сестричка захоплюється західними філософськими теоріями, що згодом сприяло її самовизначенню і професійному зростанню.
Софія потрапила у товариство справжніх інтелектуалів. Ці дві родини тісно дружили з Лесею Українкою, Олександром Олесем, Іваном Франком, Ольгою та Юліаном Кобилянськими. Іван Озаркевич закінчив Львівську духовну семінарію, вільно володів кількома іноземними мовами, вдома зібрав величезну бібліотеку. Був деканом УГКЦ, депутатом повітової ради, віце-маршалком Снятинського повіту. Упродовж 1867‒1876 рр. був послом Галицького крайового сейму, а в 1873‒1891 рр. – депутатом Віденського парламенту.
У 1878 р. Атанасій Окуневський за благословенням львівського митрополита зрікся священицького служіння і вступив на медичний факультет Віденського університету. Після закінчення навчання у Відні у 1881 р. А. Окуневський разом із донькою Софією переїздить на Буковину до передмістя Чернівців і водночас влаштовується повітовим лікарем у містечку Сторожинець. Згодом Окуневські переїздять до румунського міста Кимпулунг.
Софія з дитинства була чудовою піаністкою, вивчала іноземні мови, захоплювалася літературою та мовознавством. Але більше всього дівчина мріяла стати лікарем. На цей вибір вплинула й спадковість, адже її рідний дядько Кирило Окуневський здобув вищу фармацевтичну освіту і працював аптекарем на Буковині. Кузен Софії Ярослав Окуневський дослужився до рангу адмірала австрійського флоту, був військовим лікарем.
Однак для цього було необхідно здобути атестат про шкільну освіту, що для жінки в Австро-Угорщині було неможливим. Програма жіночих шкіл у Галичині не передбачала вивчення дівчатами грецької та латинської мов, щоб таким чином обмежити їхні можливості при вступі у вищу школу. Також дівчата не мали права складати державний іспит на атестат зрілості. Софія готувалася самотужки, а з деяких предметів її навчали репетитори. Дівчина клопотала у різні високі інстанції, щоб отримати дозвіл на складання необхідних іспитів та продовжити навчання в університеті. Улітку 1885 р. успішно склала іспит на атестат зрілості перед поважною комісією Львівської академічної гімназії. Однак упродовж наступних двох років Софія не змогла вступити до університету через заборони.
Софія займалася активною громадською діяльністю, брала участь у підготовці та виданні у 1887 р. першого жіночого альманаху «Перший вінок», у якому співпрацювали Ганна Барвінок, Анна Павлик, Леся Українка, Олена Пчілка, Михайлина Рошкевич. Редагував це унікальне видання Іван Франко. Саме завдяки спільній роботі над альманахом Софія Окуневська зближується з великим поетом і під його впливом вирішує продовжити навчання.
У 1891 р. разом зі своєю сестрою і найближчою подругою Наталею Кобринською виїжджає до Швейцарії, де вступає на медичний факультет Цюріхського університету. Тут знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Вацлавом Морачевським (1867–1950) студентом хімічного факультету Цюріхського політехнічного інституту та медичного факультету університету. Морачевський стане відомим науковцем – доктором біологічних наук, професором, завідувачем кафедри лікарської хімії та загальної патології, пізніше біохімії, патологічної фізіології, проректором, ректором Львівської академії ветеринарної медицини.
Пізньої осені 1890 р. молода пара одружилася. У 1894 р. родина Морачевських переїздить до Кракова. У січні 1896 р. Софія закінчує своє навчання у Цюріху і того ж року народжує первістка Юрка. Наприкінці року завершує роботу над дисертацією, присвяченою проблематиці впливу анемії на склад крові. Софія Окуневська-Морачевська стала першою дипломованою жінкою-лікаркою Західної України та першою докторкою медицини в Австро-Угорщині.
Проте її професійне та родинне життя було сповнене особистих переживань і трагічних сторінок. Незважаючи на величезний успіх та славу, Софія Окуневська-Морачевська не могла знайти роботу, так само, як і її чоловік. Розпочати лікувальну практику їй не дозволив швейцарський диплом, який не визнавався офіційним Віднем. У 1897 р. їй довелося пройти процедуру нострифікації документів про освіту спочатку у Львівському, а 15 березня 1900 р. – у Краківському університетах, що нарешті відкривало можливості лікувальної практики. Проте знову ж не могла нікуди влаштуватися. Мусила сидіти з маленькими дітьми вдома, а чоловік переїхав до Карлових Вар, де працював приватним лікарем. Лише 1903 р. їй вдалося обійняти посаду лікаря гінекологічного відділу у доброчинній приватній «Народній лічниці» імені Митрополита Андрея Шептицького, яку очолював її двоюрідний брат Євген Озаркевич. У «Лічниці» відкрили чотири відділи: гінекологічний, офтальмологічний, хірургічний та терапевтичний, а трохи згодом – дерматологічний та лор-відділ. Разом зі своїм кузеном Євгеном вони організовують уперше в Західній Україні курси для сестер-милосердя, потім – курси акушерок. Софія працювала над першим словником української медичної термінології.
Проте волонтерська діяльність не давала можливості утримувати двох малолітніх дітей, тому науковець вирішую відкрити лікарську практику у чеському місті Францесбад, щоб знову об’єднати родину. Перша світова війна, процеси державотворення в Західній Україні у 1918 р., відкриття таборів для інтернованих українських військових, україно-польська війна – все це стало вододілом для щасливого життя Морачевських. Несподівано чоловік і дружина опинилися по різні сторони барикад – Вацлав Морачевський зайняв пропольську позицію, а Софія залишилася вірною Україні. До всього ще й додалося захоплення чоловіка польською художницею Маріє Водзіцькою. Після офіційного розлучення Софія Окуневська-Морачевська пережила трагічну загибель доньки Єви і занурюється у самотність.
С. Окуневська-Морачевська вперше у Західній Україні почала використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологічними захворюваннями, започаткувавши лікування раку шийки матки радієм за методикою, яку відкрила Марія Складовська-Кюрі.
Софія Атанасіївна відійшла від громадських справ та суспільного життя. Проте у 1925 р. стає членкинею Українського товариства жінок з вищою освітою у Львові. 24 лютого 1926 р. Софія Морачевська-Окуневська померла. Похована на Личаківському цвинтарі.
Статтю підготувала докторка історичних наук, професорка
кафедри соціальної медицини та ООЗ Марія Мандрик-Мельничук
