Малярія залишається однією з найглобальніших проблем охорони здоров’я.
Близько 100 країн світу, половина з яких знаходиться в Африці на південь від Сахари, є ендемічними по розповсюдженню цієї інфекції. Щорічно малярією хворіють від 300 до 500 млн. осіб, з них – від 15 до 27 млн. вмирають і серед померлих більше 90% діти молодшого віку.
Малярія завжди була і є однією з найнебезпечніших хвороб людини. Вона призводила до занепаду імперії, знищувала цілі нації, вирішувала результати воєн. Відомими жертвами малярії є: Олександр Македонський, Аларіх (король готів), Аттила (король гунів), Чингісхан, святий Августин, принаймні 5 римських пап, італійський поет Данте, імператор Священної Римської імперії Карл V, Христофор Колумб, Олівер Кромвель, лорд Байрон та багато інших.
Малярія відома людству з глибокої давнини. До нас дійшли описи цієї хвороби у найдавніших китайських літературних пам’ятках і єгипетських папірусах.
Гіппократ (430-377 рр. до н.е) відносив малярію до групи гарячкових хвороб, називаючи її «болотяна лихоманка» і вперше вказав на зв’язок цієї хвороби з «вологим кліматом» і «нездорової водою». Італійський лікар Д.-М. Ланцізі (1717 р.), обгрунтовуючи зв’язок лихоманки з отруйними випарами заболоченій місцевості, застосував назва «малярія» (від італ. mala aria – погане повітря, зіпсоване повітря).
В історії малярії окремо слід виділяти дату 1640 р., коли Хуан Дель Вего для лікування хворого малярією застосував настій кори хінного дерева. Пізніше в 1816 р. Ф.І. Гізе отримав з кори кристалічний хінін, а в 1820 р. Пелетьєр і Каветон виділили алкалоїд хініну в чистому вигляді. Він був завезений до Європи ченцями Ордена ієзуїтів як «ієзуїтський порошок» і зайняв провідну роль в системі лікувально-профілактичних заходів при цій інфекції на багато сотень років.
Збудник малярії був відкритий в 1880 р. французським лікарем Шарлем Луї Альфонсом Лавераном, який працюючи в Алжирі, при дослідженні крові хворого малярією виявив в еритроцитах рухливі включення. Він докладно описав їх морфологію і припустив, а потім довів їх тваринну природу.
За рік до цього – в 1879 р. російський лікар-патологоанатом В.І. Афанасьєв описав патолого-анатомічну картину зрізів мозку загиблого від коматозної малярії хворого, в яких він також виявляв «пігментні тільця», але не припустив в них збудників хвороби.
Пізніше були відкриті інші види плазмодіїв: збудники триденної і чотириденної малярії – P. vivax і. P. malariae.
У 1884 р. В.Я. Данилевський відкрив збудників малярії птахів, створивши тим самим необхідну лабораторну модель для вивчення плазмодіїв.
Систематичне положення збудників було визначено в 1887 р. І.І. Мечниковим, який відніс їх до типу Protozoa, зблизивши їх з кокцидіями.
У 1891 р. Д.А. Романовскій розробив метод поліхромної забарвлення малярійних плазмодіїв, чим заклав основу для лабораторної діагностики малярії та її ідентифікації.
У 1897 р. англійський військовий лікар Рональд Росс, який служив в Індії, відкрив переносника малярії людини – комарів Anopheles, а в 1898 р. – переносника малярії птахів – комарів Culex. Ці відкриття поглибили італійські вчені, які розшифрували розвиток плазмодіїв в комарів Anopheles (Д.Б. Грассі, Бастіанеллі, А. Біньямі, 1898 р.).
У 1887 р. австрійський лікар Ю. Вагнер-Яурегг запропонував, а в 1917 р. застосував на практиці зараження малярією хворих нейросифілісом як метод пірогенного лікувального ефекту.
Згодом Р. Росс (1902), А. Лаверан (1907) та Ю. Вагнер-Яурегг (1927) були удостоєні за свої дослідження в області малярії Нобелівської премії.
Матеріал підготував: доцент кафедри мікробіології та вірусології, к.б.н. Міхєєв А.О.
