Проказа або лепра – хвороба відома людству із часів глибокої давнини, обкутана багатьма легендами, забобонами й страхом. Лепра вселяла страх і відразу, переважно через те, що довгий час була невиліковною і призводила до неминучої інвалідності та смерті. Це стало основою забобонів, лепрофобії й дискримінаційного відношення до хворих.
Невідома причина цієї хвороби робила людей вигнанцями суспільстві, а боротьба з проказою упродовж століть була історією морального й фізичного знищення хворих. Їх живцем закопували в землю, спалювали на багаттях, скидали в ущелини, топили в річках.
Історія лепри, ледачої смерті, скорботної або кримської хвороби почалася ще до нашої ери.
Перші згадування про лепру відносяться до 1550 р. до н. е. Про шкірну хворобу, що змінює зовнішність зараженого, писав Гіппократ, можливо й плутаючи його із псоріазом. Опис прокази зустрічається й у Біблії, а для християн і юдей проказа – божа кара за неправедну поведінку.
Історичною батьківщиною лепри вважається південний схід Азії (Японія, Китай та Індія), звідки її занесли на північ Африки вавилонські бранці. У свою чергу, фінікійські моряки заразилися проказою від прадавніх єгиптян і рознесли її по всій Європі. У Греції проказу називали «фінікійською хворобою» або лепрою.
З прадавніх єгипетських папірусів відомо, що проказа була поширена й у Єгипті. Лікарі фараона Менептеха, сина Рамзеса II вочевидь були одними з перших, хто вивчав цю хворобу і висловив думку про необхідність ізоляції прокажених.
Про лепру також згадується й у Старому Завіті: «Коли у людини з’являється на шкірі пухлина, лишай лив білу пляму, що нагадує проказну виразку, його повинні привести до первосвященника Аарона або одного з його синів… Первосвященник огляне рану і, якщо це виразка від прокази, повинен оголосити тіло людини «нечистим».
У багатьох біблійних сказаннях є рекомендації для прокажених – повинні носити розірваний одяг, ходити з непокритою головою, прикривати голову й кричати: «Нечистий, нечистий, нечистий». У Старому Завіті рекомендувалося також знищувати будинки прокажених, щоб ніхто не міг більше жити в них, а їх одяг і предмети особистого користування спалювати.
Всі прадавні рукописи мають спільну думку про передачу цієї недуги – через контакти між людьми, тому єдиним порятунком від лепри була ізоляція хворих. Саме тому багато легенд пов’язані з усамітненням та відчуженням прокажених. Тільки в самоті можна було сподіватися на успішний результат. Вказувалося і засоби лікування – олія з плодів дерева роду чаульмугра (Hydnocarpus L.), яка застосовувалася в індійській і китайській медицині ще в X ст., а у Європі з’явилося тільки в середині XIX ст. Упродовж століть воно було єдиними ліками проти лепри та запобігало руйнуванню кісток носа, відпаданню вух та пальців на руках і ногах. Проте, як і інші олії було токсичним і викликало ураження нирок.
Закон /кодекс/ Ману (правила поведінки для населення Прадавньої Індії) забороняв хворим проказою, а також синам і донькам прокажених одружуватися зі здоровими людьми та мати дітей.
Згодом у VI ст. ізоляції хворих стає державним заходом і у Франції прокажених зобов’язали жити в спеціальних будинках – лепрозоріях. Також згідно з указом 503 р. були сформовані «правила» поведінки прокажених і їх родичів. Наприклад, «…як тільки хворобу виявляли, хворого відводили в релігійний трибунал, який… засуджував його на смерть», нещасного відспівували як покійника в церкві, відносили на цвинтар і «ховали». Після цього хворого відвозили в лепрозорій. І більше він ніколи не вертався додому, для всіх він був мертвий.
Лепра в одного з членів подружжя вважалася законним приводом для розлучення, хворі змушені були носити особливий одяг – важкий балахон з каптуром та попереджати про свою появу за допомогою дзвіночків або криків: «Нечистий, нечистий!».
Лише з появою перших лепрозоріїв життя хворих проказою придбала цивілізований вигляд.
З історією лепрозоріїв також тісно пов’язана історія військово-чернечого ордена св. Лазаря, заснованого в XII ст. Саме завдяки цьому ордену ми маємо назву «лазарет» – пристановище св. Лазаря.
Пік захворюваності проказою припадає на період з XII по XIV ст., коли інфекція вражала населення практично всіх європейських країн. Доля хворих була однозначною – вони неминуче ставали вигнанцями і їх вважали «проклятим».
Хворі втрачали всі соціальні права – їм заборонялося заходити в церкву, відвідувати ринки і ярмарки, митися в протічній воді або пити її, доторкатися до чужих речей, бути поруч чи навіть говорити зі здоровими людьми, стояти проти вітру.
До кінця XVI ст. проказа зникла з більшості європейських країн, і однією з причин історики бачать в епідемії чуми, яка першочергово вразила ослаблених людей, зокрема хворих проказою.
Наступний підйом захворюваності розпочався за періоду афро-американської работоргівлі, що призвело до її поширення на значні території Африки, Азії й Південної Америки.
Відкрив збудника лепри аж у 1873 р. Герхард Хансен, норвезький лікар, який оголосив про виявлення Mycobacterium leprae у тканинах усіх хворих, проте він не розпізнав їх як бактерії і тому не мав значної підтримки колег. Згодом з’ясувалося, що збудник лепри близький до туберкульозу, але не росте на штучних середовищах, що ускладнювало його вивчення.
Інший відомий діяч у боротьбі з лепрою Рауль Фолеро, французький поет, письменник та журналіст, «Святий Франциск XX століття» – присвятив своє життя боротьбі із хворобою та дискримінацією хворих на лепру. В 1948 р. він заснував Орден милосердя, а в 1966 р. – Федерацію європейських протилепрозних асоціацій. Саме завдяки Р. Фолеро з 30 січня 1953 р. відзначається Всесвітній день допомоги хворим проказою.
Сьогодні ж проказа не належить до масових захворювань, за даними ВООЗ у світі лише біля 11 млн. хворих.
З одного боку, вирішена проблема смертності та поширення лепри, а з іншого боку слід пам’ятати про її існування, що призводить до пізньої діагностики, адже лікарі стали забувати про можливість її появи.
Прикро, що хвороба в 42% пацієнтів призводить до важкої інвалідності, а за відсутності лікування – до їх смерті через 5-10 років.
Інформацію підготував к.біол.н., доцент кафедри мікробіології та вірусології Міхєєв А.О.
