У контексті сучасних збройних конфліктів сексуальне насильство дедалі частіше набуває характеру цілеспрямованої зброї, що використовується проти мирного населення, передусім жінок. Воно є не лише наслідком деградації соціальних норм у період війни, але й елементом стратегії приниження, підкорення і терору. Масштаби сексуального насильства в конфліктних зонах шокують: від Балкан до Близького Сходу, від Центральної Африки до України — скрізь жінки зазнають жорстокого фізичного та психологічного насильства, наслідки якого залишаються з ними на все життя. При цьому основна увага суспільства часто зосереджена на морально-етичному аспекті проблеми, тоді як медичні, зокрема репродуктивні наслідки, залишаються в тіні.
Фізичні травми, завдані внаслідок зґвалтування, є лише частиною складної картини. У постраждалих часто діагностуються пошкодження статевих органів, розриви, гематоми, а також інфекції, що передаються статевим шляхом, включаючи ВІЛ. Запальні процеси органів малого таза, що виникають унаслідок інфекцій або механічного ушкодження, можуть стати причиною хронічного болю, позаматкової вагітності або безпліддя. Жінки, які завагітніли внаслідок насильства, нерідко опиняються перед трагічним вибором: зберігати вагітність чи шукати можливості для її переривання в умовах обмеженого або взагалі недоступного медичного супроводу. Народження дитини, зачатої внаслідок насильства, може стати окремим джерелом психологічної травми як для матері, так і для дитини, яка часто стикається з соціальним відторгненням.
Психоемоційні наслідки сексуального насильства не менш руйнівні. У жінок розвиваються симптоми посттравматичного стресового розладу, депресії, тривожних станів, спостерігається порушення сну, зниження або втрата лібідо, порушення менструального циклу. Особливої уваги потребує соціальний аспект: у багатьох культурах жертви насильства стигматизуються, ізолюються від громади, а іноді й піддаються повторному насильству — цього разу з боку власного оточення. Жінки мовчать через страх, сором, недовіру до правової системи або через відсутність підтримки. У результаті — травма не лише не загоюється, а й ускладнюється почуттям провини та самотності.
На системному рівні проблема сексуального насильства під час війни вимагає комплексного реагування. На жаль, у зонах конфліктів система охорони здоров’я часто не готова до надання кваліфікованої допомоги постраждалим. Потреба в акушерсько-гінекологічній, психологічній, юридичній і соціальній допомозі є критичною, але доступ до неї — вкрай обмежений. Водночас, саме ці послуги є життєво важливими для фізичного та психічного відновлення жінки.
Сексуальне насильство в умовах війни — це трагедія, яка не завершується в момент вчинення злочину. Його відлуння триває роками, трансформується у хронічні захворювання, втрату дітородної функції, психічні розлади, розпад родин, ізоляцію та суспільну стигматизацію. Реагування на цю проблему має бути не лише гуманітарним, а й системним — через впровадження програм медичної реабілітації, психологічного супроводу, юридичного захисту та просвітництва. Кожна жінка, яка пережила сексуальне насильство, має отримати не лише співчуття, а й реальні інструменти для зцілення, повернення до повноцінного життя та збереження власної гідності.
Токар Петро Юрійович, доктор філософії,
асистент кафедри акушерства, гінекології та перинатології
