Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930р. в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів.
У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Після закінчення середньої школи Ліна навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956р. Ліна Костенко була однією з перших і найбільш перспективних у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я в один ряд з уже визнаними майстрами української поезії.
Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як зерно,
у ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
тоді вона уже людина.
Ліна Костенко
Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її подальший розвиток. Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки й палкого темпераменту — не був позбавлений складнощів і творчих пошуків. Обмеження свободи думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона у 1987p. була удостоєна Державної премії імені Т. Г. Шевченка.
2010 року вийшов перший роман Л. Костенко — «Записки українського самашедшого». У лютому 2011 року побачила світ поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.
Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства… Пошук цей нерідко пов’язаний з “інтенсивним переживанням культури”, а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси (досконалості), затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність…
Світ старіє і оновлюється, рухаються планети та зірки, а Ліна Василівна і досі проводить досліди у своїй творчій лабораторії, обрамлюючи слово, як алмаз.
Знаменні дати мають здатність накладатись чи доповнювати одні одних, схрещуватись у логічних взаємоперегуках. Так трапилось і нині. 19 березня країна святкує 85-літній ювілей головного Дзеркала нації – Ліни Костенко, а 21 березня традиційно відзначають Всесвітній день поезії. Тому на кафедрі суспільних наук та українознавства говорили про Поета та його поезію, про вічне та того, хто його увіковічнює. Доповідь про життя та творчість Ліни Василівни виголосила викладач кафедри Скрипник Ірина Іванівна.Було цікаво, щиро, відверто й пізнавально. Студенти уважно слухали та наприкінці долучились до дискусії. А пильний погляд з фото поетеси заворожував усіх чаклунством слова, криком зболеної душі.
