ДО ЮВІЛЕЮ. Вони давно вже не студенти… У них безліч справ і обов’язків. Кожен з них зайняв свою нішу у суспільстві, проте спогади про студентське життя і участь у ансамблі “Трембіта” і до цього часу повертають їх спогадами назад у минуле. Сьогодні ми поспілкуємось з Петром Буринюком, головним лікарем Заліщицької обласного комунального дитячого санаторію, депутатом районної ради, головою комісій по охороні здоров’я, освіти і культури та Ларисою Ринжук-Бегаль, доцентом кафедри акушерства та гінекології з курсом дитячої та підліткової гінекології Буковинського державного медичного університету, лікарем акушер-гінекологом вищої категорії.
Як Ви потрапили до Трембіти?
Петро Павлович: При вступі до інституту ми заповнювали анкети, в яких був пункт про наше хобі. І кожен з нас, хто вмів співати, танцювати, займався музикою чи спортом вписував свої дані. Так, як я з 6-го класу співав по весіллях, банкетах, тим більше, що з родини співочої, творчої (батько займався музикою, співав і грав на саксофоні), проблеми пройти прослуховування і зачислення до ансамблю не склало. Мене було зараховано до басової партії, хоча маю досить широкий діапазон голосу(від баритону до 2-го тенора).
…народний спів ніколи не втратить своєї актуальності, це наше коріння, що живить наші серця. Це історія, це любов до рідної землі, це Україна!
Лариса Василівна: Про “Трембіту” я знала ще від своєї сестри, яка вже на той час навчалася в медінституті. Тоді проводилось “скринінгове” прослуховування всіх першокурсників з метою виявлення творчих особистостей. Я сама родом з Волині, займалась у музичній школі, клас бандури, проте вважала і вважаю себе не так інструменталісткою, як вокалісткою. У мене був хороший репетитор зі співу, у якої був академічний голос і саме вона поставила мені голос.
Ви пам’ятаєте свою першу репетицію?
Лариса Василівна: Звісно. Це було дуже серйозно і відповідально, іноді навіть з елементами диктатури і це, мабуть, правильно. На першому курсі я поїхала додому, на Волинь, а це500 кмі пропустила дві репетиції. І мене виключили з “Трембіти” за пропущені заняття. Потрапила до ансамблю вже на ІІІ курсі і з того часу вже займалася постійно.
Петро Павлович: Пам’ятаю (посміхається авт.), тому що у нас була дуже гарна традиція – посвята в хоровики. В таких випадках кажуть, багато спогадів, але не для преси. Сама хорова група була дуже дружня, весела. В нас жив дух молодості і драйву, ми хотіли підкорювати вершини.
Які враження, асоціації виникають при спогадах про “Трембіту” і чи змінилась вона зараз?
Петро Павлович: Багато емоцій, позитиву. Пам’ятаю, що тільки прийшов до ансамблю і ми одразу поїхали в Путилу на гастролі, де фотографувалися на фоні гір на афішу. Було багато поїздок, ми мандрували по Україні – це і Ужгород(Закарпаття), Вінниця, Тернопіль, виїжджали за кордон – Румунія, Мінськ. Мені пощастило двічі, разом з ансамблем, підтверджувати звання “народного”. На жаль зараз, через роботу, не можу оцінити сучасний ансамбль на сцені, проте те, що я бачив, викликає у мене певну ностальгію за студентським життям.
…завдяки ансамблю, я вперше в житті потрапила за кордон – на фестиваль “Буковинські споткання” до Польщі.
Лариса Василівна: Саме завдяки ансамблю, я вперше в житті потрапила за кордон. Ми їздили на фестиваль “Буковинські споткання” до Польщі. Ці враження до цього часу змушують моє серце битися весело і прискорено. “Трембіта” це взагалі задоволення власних амбіцій, розвиток мене, як особистості. Дивлячись на сучасний склад ансамблю, у мене виникає сум, тому що в наш час це виходила така сила, співоча, яку не витримували жодні мікрофони у Польщі, та і взагалі вони нам просто не потрібні були.
Який кумедний випадок ви згадує найчастіше?
Петро Павлович: Веселих випадків було, хоч відбавляй. А одного разу ми повертались з гастролей з Ужгороду. І звісно, що ні в кого не залишилось грошей, а оскільки Анатолій Баран, староста ансамблю, був творчою натурою і водії сказали, що якщо він складе про них куплет, вони допоможуть матеріально. Так він придумав, три чи чотири рядки в стилі буковинських коломийок, і водії пожаліли про свою обіцянку. А ще одного разу прийшов на репетицію Андрій Кушніренко і запропонував американську (змішану) систему хорового співу – бас-тенор-альт), то у нас був не хор, а вулик.
…творчість і медицина – це дві невід’ємні складові одного цілого. І медик, щоб достукатись до пацієнта, має вміти грати найтоншими фібрами людської душі.
Лариса Василівна: У мене взагалі академічний голос, активне “тремало”, з металічним відтінком, щоб виконувати сольні речі. А хор, звісно, це не власні амбіції, а вміння звучати разом. У Польщі виконували першу пісню “Реве та стогне…”, це була вокально-хореографічна композиція, виходили хлопці з трембітами. А наступна сольна партія з Танею Богдан “На камені стою…” Мені підключають мікрофон, база встановлена на спині і просто забувають її відключити. І от починається пісня, я, звісно, почала співати на повну силу і дивлюсь, як обличчя Петра Івановича наливається, він показує тихіше, а я не розумію, що відбувається. Потім хтось з звукорежисерів здогадався в чому річ і виключив мені мікрофон. І ще одне не можу не пригадати без посмішки, у нас у танцювальній групі був Радіон Корнецький, дещо мав пишні форми, але страшенно артистичний, після чергової присядки у нього по швах тріснули штани, тримаючись на поясі і заправлені в чоботи. Це було класно, по молодості весело і гарно.
Взагалі ансамбль представляє на розсуд глядача власне бачення народного мистецтва. Що для Вас означає українська народна пісня?
Лариса Василівна: Це, мабуть,все! Це мальви за вікном, це духовність, це мама…
Петро Павлович: Народний спів ніколи не втратить своєї актуальності, це наше коріння, що живить наші серця. Це історія, це любов до рідної землі, це Україна!
Вам, практикуючим лікарям, як допомагає музика?
Петро Павлович: Кожен лікар має вміти грати і співати. Бо щоб вислухати мелодику патології у дітей чи дорослих, треба бути музикантом. Музика допомагає зрозуміти суть людського болю. Для мене це важливо. Бо коли все добре, я сідаю за фортепіано і музика, яка лине, весела і світла, як тільки все не так, як повинно бути, мелодія душі звучить по-іншому.
Лариса Василівна: Творчість і медицина – це дві невід’ємні складові одного цілого. І медик, щоб достукатись до пацієнта має вміти грати найтоншими фібрами людської душі. Все в житті проходить, а музика залишається.
Щоб Ви хотілись побажати ансамблю в день його ювілею!
Лариса Василівна: Бажаю, не стати написаною сторінкою історії медичного університету, не тільки утримати свій рівень, але й досягати вищих вершин. Звісно, здоров’я, любові і всього найкращого!
Петро Павлович: Студентам бажаю любити те, що Ви робите. Щоб музика допомагала Вам творити на сцені, добре вчитись і ставати справжніми людьми. А ансамблю бажаю довгих років життя!!!
Інтерв’ю записала: Леся Романчук-Зюбак, художній керівник ансамблю “Трембіта”
