Уже другий рік поспіль до на кафедрі суспільних наук та українознавства проводиться конкурс творчих робіт на тему «Кожен світанок – як нове життя» з-поміж студентів медичних факультетів № 1,2, 4, стоматологічного та фармацевтичного факультетів.
Це роздуми студентів про те, що довелося пережити нам з початку повномасштабного вторгнення рашистів на територію України. Здавалося, що жахіття фашистських катувань минули вже давно.
Здавалося, ми назавжди забули про нацистські табори, розстріли мирного населення, вибухи, бомбардування… Здавалося, що звуки сирен – це страшна історична пам′ять … Але ні, сьогодні, у ХХІ сторіччі, у центрі Європи, відбувається найстрашніша у новітній історії війна – безглузда, нечесна, жорстока, кривава… Відбувається геноцид такого багатостраждального, але такого незламного українського народу.
Студенти-першокурсники висловили своє чесне і відверте ставлення до нинішніх подій, які вилилися в драматичні й такі проникливі рядки. «Війна у багатьох забрала найрідніших і найдорожчих людей, зруйнувала цілі міста, села, тисячі квартир і будинків – пише Бадлюк Софія, – але їй не здолати нашу мужність і витривалість. Під звуки сирен ми продовжуємо вчитися, займатися волонтерством, працювати і вірити, що перемога буде за нами.»
«24 лютого 2022 закарбувалось у пам’яті назавжди. Того ранку ми взагалі не розуміли, що відбувається. Ніхто нам не розповідав про те, як себе поводити, якщо розпочнеться війна. День пройшов, як в тумані. Хоч якесь усвідомлення про те, що діється, вже склалось після побачених блокпостів, військових і відповідної техніки. Ніч настала швидко, але тривала цілу вічність. Кожен зайвий звук змушував завмирати, проте серце, здається, перестало битись ще зранку.
Перша ніч була найважчою. Нас чекала невідомість, яку підкріплював страх. Хто міг подумати, що в наш час є місце війні», – зауважує студентка фармацевтичного факультету Смерека Анастасія. «Здавалося б, повинен бути звичайний день. Ти маєш свої заплановані справи і навіть не підозрюєш, що зовсім скоро все зміниться. Того дня я вперше почула вибухи настільки близько, – пише свідок подій, студентка з Волновахи Фролова Аліна. – Перший раз у житті я відчула, що таке справжній страх. По телебаченню, на радіо і в соціальних мережах Президент повідомив про початок повномасштабної війни. Після цього час зупинився. Ніхто не знав, чого чекати далі. Всіх огорнула паніка, страх і відчай. Наступні дні ставали ще гіршими. Зник мобільний зв’язок, потім світло, а ще пізніше й вода. Небо було окутане червоним заревом.
Кожну хвилину було чутно шум потужної техніки, свист ракет і голосні вибухи. Кожен наступний вибух залишав сліди не тільки в землі, а й у серці. На той час я навіть не могла уявити, що вже у п’ятницю моє місто палало і було зруйноване на 90%, а через тиждень виживання у підвалах я буду за 2000 км від дому. Дорогою в невідомість ми зустрічали тисячі українців з не менш жахливими історіями. Ми бачили, як багато хто віддавав останнє, допомагаючи іншим, а хтось безсердечно проходив повз, ніби це його не стосується. Згадуючи минулі дні й читаючи новини, ми розуміли, що це тільки початок.
Вже минуло немало часу з того моменту. Було багато труднощів, переїздів і нових людей. Цей шлях важкий, та ми знаємо, що ми вдома, в нашій Україні.» А Гладкоскок Вікторія зауважує: «Я завжди була поза політикою. Жила собі безтурботно та щасливо. А сьогодні я відчуваю себе палкою патріоткою своєї Батьківщини з чіткою позицією. Моє серце щемить за кожну людину, дитину, місто, село, яке знищили та цинічно продовжують це робити російські загарбники. Але навіть у найтяжчих обставинах ми не маємо права втрачати мужності й повинні вірити, що кожен наш день – це дар Божий, який треба прожити гідно і мати неабияку сміливість протистояти негараздам нашого сьогодення.»
