• Українська
  • English
10 грудня – День прав Людини
10 грудня – День прав Людини

10 грудня – День прав Людини

Від 1950 року, цього дня у світі й відзначають Міжнародний День прав людини. В цей день проводиться пленарне засідання ООН і Всесвітня Організація Охорони Здоров’я відзначає тих, хто зробив вагомий внесок у захист людських прав і свобод, а Норвезькій Нобелівський комітет в Осло вручає 10 грудня Нобелівську нагороду миру.

 

В правах, свободах та обов’язках юридично оформляються стандарти поведінки людини, громадянином, що визнаються і гарантуються державою. Через них розкриваються основні засади взаємовідносин між державою та особою, які на певному етапі суспільного розвитку вона вважає можливими, суспільно-корисними та доцільними чи обов’язковими.

Правова система будь-якої держави приділяє значне місце правам та свободам людини і громадянина. Визнання і закріплення у Конституції, інших актах чинного законодавства прав та свобод людини і громадянина, їх обсяг, види і зміст у сучасних умовах є однією з актуальних, пріоритетних і найважливіших проблем сучасної цивілізації.

Становлення і розвиток прав людини і громадянина – важлива ознака ступеню демократизації всіх політичних, суспільних, громадських інститутів і їхніх взаємовідносин з державою, ступеню зрілості громадянського суспільства, показник, що характеризує певну державу як правову чи навпаки.

У сучасному світі права людини стали об’єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі прийняття універсальних міжнародно-правових стандартів, які визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські показники прав людини, до досягнення яких заохочуються або ж зобов’язуються держави.

Загальна декларація прав людини

У 1950 році Генеральна Асамблея ООН запропонувала усім державам святкувати 10 грудня як День прав людини, бо саме в цей день в 1948 році цією ж організацією було прийнято Загальну декларацію прав людини. Цим документом закріплено, що права людини – невід’ємний елемент людської особистості і людського буття. Процес формування прав людини пройшов довгий шлях свого розвитку, тісно пов’язаний з історією розвитку суспільства. Загальною декларацією прав людини започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру. У цьому документі задекларовано наступні принципи: рівність людей: усі люди народжуються вільними та рівними в правах, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії тощо; право кожного на життя, свободу та особисту недоторканість; заборона рабства і работоргівлі; заборона катувань або жорстокого поводження; право кожного на правосуб’єктність; рівність усіх перед законом; право на звернення до суду; заборона самовільних арештів; презумпція невинності та заборона зворотної сили карного закону; право на свободу пересувань та вибір місця мешкання; право на громадянство; право на шлюб; право володіти майном; право на свободу переконань; право на мирні збори; право на участь в управлінні громадськими та державними справами; право на працю тощо.

До створення цього універсального документу не існувало ефективного та дієвого механізму захисту основоположних і невід’ємних прав людини. Особливо гострим стало питання захисту прав людини після Другої світової війни. Увесь світ тоді об’єднався заради однієї спільної мети – створення єдиної міжнародної системи захисту прав людини.

У Преамбулі Загальної декларації прав людини Генеральна Асамблея зазначила, що «проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією».

Спираючись на міжнародно-правові стандарти, проголошені в Декларації, у 1996 році Верховна Рада України прийняла Конституцію України. В ній зазначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Конституція України — основний Закон нашої держави – увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема, щодо верховенства прав людини, рівності і непорушності її прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо. За оцінкою експертів, положення Конституції України повною мірою відповідають Загальній декларації прав людини.

Водночас, на думку провідних міжнародних правозахисних інституцій, українське суспільство є поки що далеким від реального втілення високих ідеалів Декларації. Велика кількість наших громадян до цього часу не забезпечена мінімальними правами, передбаченими цим Документом. Адже кожна людина має право на життя, особисту недоторканність, рівність перед законом, право на працю та справедливу винагороду за неї, яка забезпечувала б гідні людини та її сім’ї умови існування, захист від безробіття, задовільний життєвий рівень, невтручання в особисте та сімейне життя, недоторканність житла, свободу думки, совісті і релігії, справедливий і неупереджений суд.

Коли вимовляємо вираз «права людини», зазвичай йдеться про невеликий набір прав і свобод, які найчастіше називають фундаментальними правами та свободами. Без дотримання цих прав неможливе нормальне існування та розвиток людини в суспільстві. Часто їх також називають конституційними правами, тобто такими, що закріплені в конституціях держав. Було б неправильним вважати перелік фундаментальних (або ж конституційних) прав і свобод є незмінним: він різниться від конституції до конституції, від одного міжнародного документу до іншого. Але все ж таки існує чіткий перелік основних прав людини. Його закріплено в Загальній Декларації прав людини, прийнятій ООН 10 грудня 1948 року.

Матеріал підготували: асистент кафедри патологічної анатомії Олександра Гарвасюк, доцент кафедри публічного права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Руслана Гаврилюк

Корисно знати