Як мінімум дві мутації геному людини пов’язують зі швидкістю розвитку симптомів СНІДу у ВІЛ-інфікованих осіб. Такі мутації локалізовані в генах, що кодують ліганди хемокінових рецепторів – SDF1-3’A і RANTES-28G. Швидкість розвитку клінічних ознак у ВІЛ-інфікованих може бути пов’язана також з поліморфізмом інших генів людини, в першу чергу генів білків основного комплексу гістосумісності.
Цікаво, що особливо сприятливий прогноз трапляється при комбінації алеля CCR5 ∆32 з певними гаплотипами генів основного комплексу гістосумісності класів І і ІІ. Слід зазначити, що стійкість до зараження ВІЛ пов’язана з відсутністю на поверхні клітин рецепторів CCR5, проте не можна виключати й існування інших, досі не описаних змін, що впливають на резистентність людини до вірусу. На швидкість розвитку клінічних ознак, очевидно, можуть впливати різні мутації в різних генах людини, як уже відомі, так і не ідентифіковані, а також різноманітні комбінації таких мутацій у різних генах людини, як у межах однієї хромосоми, так і в геномі в цілому.
Індивіди, гомозиготні за CCR5del32, частка яких в європейських популяціях становить 1-2 %, володіють високою, але не абсолютною стійкістю до інфікування. Протективний ефект гомозиготності за алелем CCR5del32 підтверджений як у ряді епідеміологічних досліджень (підвищена частота гомозигот серед ВІЛ-негативних сприяла ризику інфікування), так і при інфікуванні in vitro клітин CD4+, отриманих від індивідів з різними генотипами. В експериментах in vitro показано, що клітини з таким генотипом стійкі до М-тропних варіантів вірусу. Його присутність збільшує рівень експресії гена CCR5 і прискорює розвиток СНІДу. В гетерозиготному стані може призводити до збільшення безсимптомного періоду на 2-4 роки, підвищує ймовірність народження здорової дитини від ВІЛ-інфікованої матері. Припускають, що у людей з гетерозиготним генотипом, що містить цю мутацію, внаслідок взаємодії з продуктами гена CCR5, ускладнюється зв’язування цього рецептора з глікопротеїнами оболонки вірусу.
Таким чином, на популяційному рівні захист від інфікування ВІЛ та зниження смертності ВІЛ-інфікованих навіть у групах з високою частотою CCR5del32 (25 %). Крім ССR5del32 є інші гени, які впливають на сприйнятливість до ВІЛ-інфекції.
Доведено, що варіант 64І рецептора CCR-2 може утворювати димери з білком CXCR4, він замінює CCR5. Припускають, що CCR-2 64І затримує розвиток СНІДу шляхом уповільнення зміни CCR5 на CXCR4 у пацієнтів, що є переломним моментом у виснаженні CD4 Т-лімфоцитів і початком прояву СНІДУ. Встановлено, що мутацію CCR-2 варіант 64І в гетерозиготному стані виявлено майже у 18 %, а в гомозиготному – у 3,36 %. Є також гендерна відмінність: жінок у 2 рази частіше виявляли мутацію в гетерозиготному стані, ніж у чоловіків.
Стромальний фактор 1 (SDF1) – ліганд рецептора CXCR4, мутація – заміна G на А в 3’ – нетранслюючій ділянці гена SDF1 (SDF1-3’А). Частота алеля SDF1-3’А у представників європеоїдної раси складає 19,8 %, у корінних мешканців Африки не перевищує 1 %. Гомозиготність за цією мутацією прямо пов’язана зі збільшенням безсимптомного періоду. Припускають, що наявність мутації веде до зростання рівня експресії SDF1 і, відповідно, блокування рецептора CXCR4.
У людей з гомозиготою SDF1-3’А/3’А в поєднанні з однією з двох мутацій, CCR5∆32 або CCR2-64l, безсимптомний період може тривати 10-15 і більше років. Хемокін RANTES – основний ліганд рецептора CCR5, мутація RANTES-29G локалізована в промоторній ділянці гена. Наявність цієї мутації також пов’язують з уповільненням процесу зниження кількості CD4+-лімфоцитів у ВІЛ-інфікованих. Це, очевидно, пов’язано з підвищенням рівня експресії хемокіна RANTES, зв’язування якого з рецептором CCR5 може призводити до обмеження розмноження М-тропних варіантів вірусу ВІЛ. Частота прояву алеля найвища у японців і складає 21 % фенотипів.
Ген МХ2, зовсім нещодавно відкритий, і ще до кінця не вивчений. Вчені провели експерименти на людських клітинах у лабораторії, вводячи вірус ВІЛ у дві різні клітинні лінії. В одній ген МХ2 був в активному стані, в іншій менш активний, або відсутній. Результати досліджень показали, що в клітинах з експресією МХ2-гена вірус не мав здатності до самостійної реплікації, таким чином, його поширення було обмежено. Водночас в клітинах з пригніченим, або відсутнім геном реплікація і вірусне поширення тривало.
Матеріал підготувала к.мед.н., асистент кафедри інфекційних хвороб та епідеміології, Андрущак Маргарита Олександрівна.
