За оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров’я у світі щорічно виконується 8 – 12 млрд ін’єкцій, з них близько 1 млрд – дітям під час вакцинації. В середньому одній людині виконують 1,5 ін’єкції на рік.
Проблема використання лікувальних розчинів для внутрішньовенного введення виникла близько середини ХІХ ст., коли переливання крові почали використовувати з лікувальною метою. Величезні перешкоди на шляху переливання крові (часті летальні випадки) стали одним із факторів, що зумовили пошук ефективних кровозамінників, а також слугувало поштовхом для розробки сольових розчинів.
Переливання сольових розчинів простого та складного складу з метою відновлення об’єму крові почалося у ХІХ ст. Вперше вливання у вену підкисленої води з метою боротьби зі згущенням крові у хворого на холеру було здійснено у 1830 році в Москві, коли там лютувала холера. Вже у «Трактаті про переливання крові…» А.М. Філомафітського можна знайти вказівки про три вливання сольового розчину хворим на холеру, які були виконані лікарем Орловським. У 1836 році в Англії були опубліковані результати лікування холери вливанням розчину повареної солі у 150 хворих.
На початку 30-х років ХІХ сторіччя англійський лікар Т. Latta в журналі «Lancet» опублікував роботу присвячену лікуванню холери внутрішньовенним вливанням розчинів харчової соди.
Важливим кроком на шляху використання з лікувальною метою розчину повареної солі були дослідження Гольца (1864 р.), який встановив, що смерть від крововтрати настає внаслідок запустіння судинної системи та зупинки серця. На основі цих спостережень він рекомендував з метою лікування крововтрати наповнювати судинну систему введенням в неї рідини.
Перші експериментальні дослідження впливу на організм розчину повареної солі були проведені в 1869 р., в результаті яких встановлено, що за допомогою такого розчину вдається зберегти життя знекровлених жаб. Проте, дослідження поведені в ХХ ст. показали, що в судинній системі такої «сольової жаби» все ж циркулює деяка кількість еритроцитів. Ці дослідження обґрунтували використання розчинів повареної солі для лікування гострої крововтрати.
В результаті подальших досліджень було рекомендовано для практичного використання ізотонічний 0,9 % розчин повареної солі. 10 липня 1881 року Landerer успішно виконав вливання хворому «фізіологічного розчину повареної солі», чим забезпечив безсмертя цьому інфузійному середовищу, з яким світова медична практика увійшла у ХХ сторіччя – сторіччя становлення та розвитку інфузійної терапії.
Пізніше з’ясувалося, що розчин натрію хлориду може мати токсичну дію, спричиняти зміну іонних співвідношень в організмі, підвищувати проникність клітинних мембран, а іноді навіть призводити до загибелі клітин. Це стало поштовхом до пошуку більш складних та досконалих сольових плазмозамінників, які містили натрію хлорид, калію хлорид, кальцію хлорид, харчову соду, а іноді й глюкозу.
Перший фізіологічний розчин, який отримав всесвітнє застосовування в медицині та використовується до нашого часу, створив англійський лікар С.Рінгер (1834-1910 рр.).
До складу розчину, запропонованого Рінгеном, входили хлориди натрію, калію та кальцію, а також натрію гідрокарбонат. Майже за сто років існування цей препарат не втратив своєї актуальності та використовується і в наш час. У 1897 році Квінтон запропонував використовувати як кровозамінюючий розчин морську воду. Він обґрунтував це близькістю співвідношень кількостей іонів натрію, калію та кальцію в крові ссавців та морській воді.
В 60-х рр. ХХ ст. вчені з’ясували, що розчини електролітів швидко зникають з кров’яного русла, а це в свою чергу призводить до вторинного зниження артеріального тиску. Подальше поглиблення наукових знань дало можливість використовувати фізико-хімічні методи дослідження в медицині та вивчити колоїдно-осмотичні властивості крові. Увагу вчених привернули колоїдні розчини, які володіють онкотичним тиском, тривалий час затримуються в кров’яному руслі. Використання колоїдних розчинів разом з солями електролітів для плазмозамінників стало початком нового етапу в розвитку проблеми кровозамінників.
Перші позитивні результати використання колоїдних розчинів з гуміарабіком були отримані наприкінці ХІХ ст.
Поштовхом до використання колоїдних розчинів стала потреба в масових переливаннях крові чи кровозамінників під час першої світової війни. Досліджувалась можливість використання амінопектину, агару та желатину. Однак на той час широкого розповсюдження набув розчин за прописом Бейліса, який представляв собою 6,5 – 7 % розчин гуміарабіку в 0,9 % розчині повареної солі.
Подальші пошуки колоїдних замінників плазми проводились у трьох напрямках: використання складових крові людини, білків тваринного походження та синтетичних колоїдів. Ще у 1882 р. Гайем показав, що сироватка крові більш ефективна при крововтраті, ніж сольові розчини. Перші повідомлення про успішне використання плазми та сироватки крові для лікування шоку та крововтрати з’явилися в 30-х роках ХХ століття. Ширше використання цих фракцій стало можливим після розробки радянськими вченими способів їх консервування.
Оскільки не завжди можливо забезпечити потреби у плазмі крові, вважалось доцільним для посилення лікувальної активності сольових розчинів додавати до них невеликі кількості консервованої крові чи її складових частин.
У роки Великої Вітчизняної війни для лікування крововтрати та шоку широко використовувалася «рідина Петрова». Цей препарат являв собою гіпертонічний розчин натрію хлориду (1,5 %), до якого додавали 10 % сумісної крові.
Також були спроби створення плазмозамінних розчинів на основі білків сироватки крові рогатої худоби. Ідея використання тваринних білків для лікування хворих виникла ще на початку доби переливання крові у ХІХ ст., коли неодноразово проводилося вливання крові і сироватки тварин людині. Так в історії переливання крові були випадки успішного внутрішньовенного введення сироватки і крові баранів людині. Однак введення чужорідних білків у кров людини спричиняє алергічну реакцію різного ступеню тяжкості, навіть анафілактичний шок та в результаті смерть. Отож перед вченими було поставлено нове завдання – позбавити гетерогенні білки видоспецифічності.
Ще в 1906 році А.А. Богомолець вказав на можливість позбавлення яєчного альбуміну здатності викликати анафілактичний шок шляхом обробки його ефіром. Далі були спроби отримати неантигенні чужорідні білки з глобуліну каштану, гліцину сої, казеїну молока та ін. В 1943 році англійський вчений запропонував плазмозамінник під назвою «неспецифічна сироватка биків». Для його приготування до сироватки крові биків додавали формалін і після нейтралізації його аміаком проводили нагрівання.
Всі недоліки притаманні гетерогенним білкам сприяли виникненню нового етапу в розвитку проблеми плазмозамінників, який характеризувався створенням розчинів синтетичних колоїдів.
Одним з таких синтетичних колоїдів є полівінілпіролідон. Вперше розчин такого типу був отриманий німецькими вченими Хехтом та Вессе в 1943 році. Розчин полівінілпіролідону достатньо збільшував об’єм циркулюючої крові, не мав токсичних та антигенних властивостей, був достатньо ефективним при крововтраті та шоці.
В 1944 році шведами Gronwall і Ingelman створені кровозамінники на основі декстрану. Наступна чверть століття була ерою господарювання декстранових кровозамінників. Декстран – це водорозчинний, високомолекулярний полісахарид, який одержують шляхом біологічного синтезу із сахарози за допомогою бактерій Leuconostos mesenteroides.
В 40 – 50-хх роках минулого сторіччя виникла ідея використати як плазмозамінники розчини желатину. Вперше використав розчин желатину для заміщення крові після смертельної крововтрати J.Hogan (1915). У 1960 в Ленінграді Л. Богомоловим та Т.В. Знаменською був запропонований препарат на основі желатину – желатиноль.
У 1962 році почалося клінічне впровадження розчинів гідроксиетильованого крохмалю (Thompson, Britton, Walton). Розчин альбуміну як кровозамінник почали використовувати в 1970-1973 роках, хоча вперше розчин на основі альбуміну був застосований у 1941 р. в Перл-Харборі. Крім того, для відновлення об’єму циркулюючої крові Х’юпером було запропоновано розчини полівінілового спирту та метилцелюлози.
Однак відновлення об’єму циркулюючої крові не завжди достатньо для подолання наслідків крововтрати. Плазмозаміщуючі розчини не здатні виконувати головну функцію крові – перенесення кисню. Сьогодні інфузійна терапія спрямована на керівництво функціями організму шляхом цілеспрямованого впливу на морфологічний склад та фізіологічні властивості крові.
Матеріал підготували: завідувач кафедри фармакології, д.мед.н., проф. І.І. Заморський, асистент кафедри фармакології Ю.С. Букатару
