Спогади про роки навчання та роботи в БДМУ асистента кафедри фтизатрії та пульмонології Валерії Олексіївни Степаненко.
Кожна людина хоче бути щасливою, і однією із складових щастя звичайно ж є улюблена робота. Вибір професії – справа дуже серйозна й відповідальна, і братися за неї потрібно якомога раніше.
Мій шлях до вибору професії лікаря був самостійним і свідомим. І так склалася моя доля, що більш ніж 50 років я займаюся справою, яка мені дуже до душі. І все це завдяки тому, що навчали мене майбутньої професії видатні вчені, справжні фахівці.
Мені згадався такий цікавий випадок. Ще будучи студенткою, підручників було обмаль, слухали і уважно заанотовували всі лекції професорів і доцентів. Кумедний випадок стався на лекції з хірургії, професора Ковальова Михайла Марковича. Це був період, коли стедентам категорично заборонялось носити вуса й бороду, а дівчатам – брюки. Зайшовши в аудиторію професор одразу побачив хлопця з вусами, ще до початку лекції підняв його і запропонував відвідати перукарню, однак студент поскаржився, що у нього немає грошей. Михайло Маркович вийняв з кишені 2 карбованці і дав студенту, тільки після цього розпочав лекцію.
Професія лікаря дуже відповідальна і водночас важка робота, однак навчити студента даної професії, розуміти її, любити, віддавати повністю себе, щоб зберегти людське життя та здоров’я – не менш важливо. Мабуть, заради цієї мети і варто багато вчитися та працювати, щоб передати свої знання, вміння та досвід майбутнім лікарям. Доля мені подарувала шанс навчати тих, хто хоче присвятити себе цій благородній справі бути лікарем.
Вже будучи асистеном кафедри пам’ятаю такий випадок. Опитування студентів підходило до кінця. На моє запитання один із студентів відповідав із зайвим гумором, бажаючи привернути до себе підвищену увагу дівчат групи. На зауваження викладача (тобто мене): «Тут не балаган!» – студент відредагував дуже різко і поскаржився завідувачці кафедри, яка у свою чергу уважно вислухала студента, з’ясувала всі обставини, обговорила деталі, а потім викликала мене в кабінет і спокійно вказала на помилки, яких я припустила при спілкування з групою. Логічним був і кінець цього конфлікту: ми вибачились один перед одним, але мене вразило зауваження студента, коли він сказав, що повівся «не зовсім як мужчина». Цей випадок багато чому навчив мене. Я назавжди зрозуміла, що студент не абстрактний суб’єкт, а молода, доросла людина, особистість, яку необхідно поважати.A
