Стан імунологічної резистентності є одним з головних етіопатогенетичних чинників при багатьох хворобах інфекційного та неінфекційного генезу.
Функція імунної системи, яка має забезпечувати генетичну постійність внутрішнього середовища організму, захист макроорганізму від екзогенних та ендогенних патогенів, може страждати унаслідок різноманітних причин.
Залежно від наявності або відсутності генетичного дефекту одного або декількох компонентів імунної системи (фагоцитозу, клітинного, гуморального імунітету) імунодефіцити класифікують на первинні (наявний уроджений генетичний дефект) і вторинні. Останні є результатом впливу на нормальну імунну систему ендогенних та екзогенних факторів, серед яких процес старіння організму, стрес, надмірні фізичні навантаження, хронічні вірусні й бактеріальні інфекції, численні хірургічні операції, множинні травми, онкологічна патологія, хіміотерапія, тривале лікування кортикостероїдами, іонізуюче випромінювання, отрутохімікати та інші чинники зовнішнього середовища.
Імунна система займає важливе місце в патогенезі різноманітних критичних станів. Вторинний імунодефіцит вважають пусковим фактором у розвитку поліорганної недостатності. У хворого, що перебуває у відділенні інтенсивної терапії, до розвитку імунодефіциту призводить одночасна дія кількох ушкоджуючих чинників, а їх сумарний ефект – до порушень одразу у кількох ланках імунітету.
Загальні особливості хворих у критичному стані – інфекція, травма, запалення, гіпоперфузія тканин, гіперметаболізм і, як наслідок, розвиток поліорганної недостатності. Основну роль при поліорганній недостатності відіграють бактеріальні токсини, медіатори запалення, ушкодження ендотелію, порушення гомеостазу, розлади мікроциркуляції.
Імуномодулятори – лікарські засоби різного походження, що мають різнонаправлену дію на імунну систему залежно від її початкового стану. Точками прикладання в імунотерапії критичних станів є гуморальний, клітинний, неспецифічний імунітет, цитокінова ланка та система коагуляції.
У гуморальному імунітеті пріоритетним вважають підвищення вмісту імуноглобулінів класу М та G, стимуляцію В-лімфоцитів. У клітинному імунітеті необхідно відновити нормальне співвідношення між Т-хелперами та Т-супресорами, активувати НК-клітини. Щодо неспецифічного імунітету: відновити фагоцитарну активність нейтрофілів і макрофагів, зменшити гіперпродукцію макрофагами прозапальних цитокінів (ФНП, ІЛ-1), нейтралізувати активовані мембранодеструктивні компоненти комплементу (С5-9). У системі коагуляції необхідно досягнути пригнічення тромбоутворення та активувати фібриноліз, паралельно зменшивши процеси апоптозу в ендотеліальних клітинах.
Критеріями для препаратів, які можуть використовуватися в практиці відділення інтенсивної терапії, є: доказана ефективність, безпечність, наявність точки прикладання, швидка дія, дозозалежний ефект, чіткі параметри контролю.
Показником ефективності імунотерапії, окрім загальноклінічної оцінки тяжкості стану хворого, вважають зміни у патогенетичній ланці, на яку були спрямовані засоби імунокорекції.
Матеріал підготували: завідувач кафедри анестезіології та реаніматології, д.мед.н., професор В.М. Коновчук та асистент кафедри анестезіології та реаніматології, к.мед.н. В.В. Петринич
