Туберкульоз – одне з найпоширеніших захворювань у світі, переважно викликається бактеріями Mycobacterium tuberculosis та найчастіше вражає легені людини. Передається переважно повітряно-краплинним шляхом при розмові, кашлі, чханні або використанні побутових предметів, що були у вжитку хворих на туберкульоз.
До XX ст. туберкульоз часто називали «сухотами» і він був практично невиліковний.
Про туберкульоз, як хворобу, знали ще наші давні предки.
Він згадується в законодавчих документах жителів Вавілону. У залишках кісток древніх людей знаходили сліди туберкульозного ураження. Опис хвороби знаходили в єгипетських ієрогліфах, старих перських книгах, індійських ведах. У вавилонських законах Хаммурапі (початок II століття до н. е.) встановлено право на розлучення з жінкою, якщо вона захворіла на сухоти. Давньогрецький лікар Гіппократ наприкінці V – на початку IV століття до н. е. описав прояви туберкульозу та описав його патогенез, але вважав, цю хворобу спадковою, оскільки вона вражала цілі сім’ї.
Арістотель першим описав туберкульозний горбик, а Клавдій Гален у Римі стверджував, що ця хвороба є заразною.
Вже на початку XIX ст. лікарі почали вивчати причини і розвиток «сухот» та намагалися їх лікувати.
Дослідниками Британського музею в тканинах мумії віком більше 2500 років виявили збудника туберкульозу.
У 1689 році д-р Річард Мортон встановив, що захворювання легень, спричинене туберкулами, є патологією. Проте туберкульоз мав багато симптомів, і саме тому аж до 1820-х рр. його не визнавали як єдину хворобу. У 1839 році Й.Л. Шенлейн вперше назвав цю хворобу туберкульозом. Упродовж 1838-1845 рр. д-р. Джон Кроган, власник «Мамонтової» печери, оселяв людей з туберкульозом у цій печері з надією їх вилікувати з допомогою постійної температури і чистого повітря, проте впродовж нетривалого часу вони помирали. У 1859 році Г. Бремер відкрив перший туберкульозний санаторій у Польщі.
У 1822 році британський лікар Джеймс Карсон спробував вилікувати хворого за допомогою штучного пневмотораксу (введення повітря в плевральну порожнину). За поширенням хвороби спостерігав французький лікар Жан-Антуан Вільмен у 1865 році. Він помітив, що туберкульоз досить швидко передається від матроса до матроса під час плавання. А щоб довести заразність інфекції, зібрав харкотиння заражених і помістив у контейнер з морськими свинками. Зараження тварин послужило доказом, що хвороба досить заразна.
У 1882 році італійський медик Карло Форланіні для профілактики і лікування туберкульозу став застосовувати штучний пневмоторакс.
А саме відкриття збудника туберкульозу належить німецькому мікробіологу Роберту Коху, який виявив власне Mycobacterium tuberculosis у 1882 році, за що отримав у 1905 році Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини.
Пізніше вчений зміг виділити чисту культуру збудника, за що її назвали паличкою Коха, і викликав туберкульоз у піддослідних тварин. На початку 1890-х р. Коху вдалося одержати туберкулін – екстракт туберкульозних культур, який він представив науковому співтовариству, як ефективний діагностичний засіб при виявленні туберкульозу.
У 1919 році французькі вчені Кальмет і Герен створили вакцинний штам мікобактерій для проведення вакцинації (вакцина БЦЖ). А застосували його вперше в 1921 році. Клінічні та експериментальні дослідження вакцини показали її відносну нешкідливість, а смертність від туберкульозу серед вакцинованих дітей ставала суттєво нижчою, ніж у невакцинованих. Масово вакцина почала використовуватися вже з середини 1930-х років, а з 1950-х років – вакцинація новонароджених стала обов’язковою.
Що стосується лікування інфекції, то вже в 1930-ті роки при лікування важких форм стали використовувати часткове видалення уражених ділянок легень.
У 1943 р. американському мікробіологу українського походження Зельману Васкману вдалося одержати стрептоміцин, за що він отримав Нобелівську премії в 1952 році.
Стрептоміцин у перші десятиліття з моменту відкриття був дуже ефективний проти мікобактерій, проте згодом втратив свій клінічний ефект і в наш час застосовується рідко.
Проте відкриття стрептоміцину дало початок антибактеріальній ері в лікуванні туберкульозу. І 1954 року почали використовувати такі препарати, як ізоніазид і тібон, з 1967 року – один з найефективніших протитуберкульозних засобів – рифампіцин.
Інформацію підготував: доцент кафедри мікробіології та вірусології Міхєєв А.О.
