• Українська
  • English
Історія туберкульозу та відкриття його збудника
Share on facebook
Share on google
Share on twitter
Share on linkedin
Історія туберкульозу та відкриття його збудника

Історія туберкульозу та відкриття його збудника

Туберкульоз – одне з найпоширеніших захворювань у світі, переважно викликається бактеріями Mycobacterium tuberculosis та найчастіше вражає легені людини. Передається переважно повітряно-краплинним шляхом при розмові, кашлі, чханні або використанні побутових предметів, що були у вжитку хворих на туберкульоз.

 

До XX ст. туберкульоз часто називали «сухотами» і він був практично невиліковний.

Про туберкульоз, як хворобу, знали ще наші давні предки.

Він згадується в законодавчих документах жителів Вавілону. У залишках кісток древніх людей знаходили сліди туберкульозного ураження. Опис хвороби знаходили в єгипетських ієрогліфах, старих перських книгах, індійських ведах. У вавилонських законах Хаммурапі (початок II століття до н. е.) встановлено право на розлучення з жінкою, якщо вона захворіла на сухоти. Давньогрецький лікар Гіппократ наприкінці V – на початку IV століття до н. е. описав прояви туберкульозу та описав його патогенез, але вважав, цю хворобу спадковою, оскільки вона вражала цілі сім’ї.

Арістотель першим описав туберкульозний горбик, а Клавдій Гален у Римі стверджував, що ця хвороба є заразною.

Вже на початку XIX ст. лікарі почали вивчати причини і розвиток «сухот» та намагалися їх лікувати.

Дослідниками Британського музею в тканинах мумії віком більше 2500 років виявили збудника туберкульозу.

У 1689 році д-р Річард Мортон встановив, що захворювання легень, спричинене туберкулами, є патологією. Проте туберкульоз мав багато симптомів, і саме тому аж до 1820-х рр. його не визнавали як єдину хворобу. У 1839 році Й.Л. Шенлейн вперше назвав цю хворобу туберкульозом. Упродовж 1838-1845 рр. д-р. Джон Кроган, власник «Мамонтової» печери, оселяв людей з туберкульозом у цій печері з надією їх вилікувати з допомогою постійної температури і чистого повітря, проте впродовж нетривалого часу вони помирали. У 1859 році Г. Бремер відкрив перший туберкульозний санаторій у Польщі.

У 1822 році британський лікар Джеймс Карсон спробував вилікувати хворого за допомогою штучного пневмотораксу (введення повітря в плевральну порожнину). За поширенням хвороби спостерігав французький лікар Жан-Антуан Вільмен у 1865 році. Він помітив, що туберкульоз досить швидко передається від матроса до матроса під час плавання. А щоб довести заразність інфекції, зібрав харкотиння заражених і помістив у контейнер з морськими свинками. Зараження тварин послужило доказом, що хвороба досить заразна.

У 1882 році італійський медик Карло Форланіні для профілактики і лікування туберкульозу став застосовувати штучний пневмоторакс.

А саме відкриття збудника туберкульозу належить німецькому мікробіологу Роберту Коху, який виявив власне Mycobacterium tuberculosis у 1882 році, за що отримав у 1905 році Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини.

Пізніше вчений зміг виділити чисту культуру збудника, за що її назвали паличкою Коха, і викликав туберкульоз у піддослідних тварин. На початку 1890-х р. Коху вдалося одержати туберкулін – екстракт туберкульозних культур, який він представив науковому співтовариству, як ефективний діагностичний засіб при виявленні туберкульозу.

У 1919 році французькі вчені Кальмет і Герен створили вакцинний штам мікобактерій для проведення вакцинації (вакцина БЦЖ). А застосували його вперше в 1921 році. Клінічні та експериментальні дослідження вакцини показали її відносну нешкідливість, а смертність від туберкульозу серед вакцинованих дітей ставала суттєво нижчою, ніж у невакцинованих. Масово вакцина почала використовуватися вже з середини 1930-х років, а з 1950-х років – вакцинація новонароджених стала обов’язковою.

Що стосується лікування інфекції, то вже в 1930-ті роки при лікування важких форм стали використовувати часткове видалення уражених ділянок легень.

У 1943 р. американському мікробіологу українського походження Зельману Васкману вдалося одержати стрептоміцин, за що він отримав Нобелівську премії в 1952 році.

Стрептоміцин у перші десятиліття з моменту відкриття був дуже ефективний проти мікобактерій, проте згодом втратив свій клінічний ефект і в наш час застосовується рідко.

Проте відкриття стрептоміцину дало початок антибактеріальній ері в лікуванні туберкульозу. І 1954 року почали використовувати такі препарати, як ізоніазид і тібон, з 1967 року – один з найефективніших протитуберкульозних засобів – рифампіцин.

Інформацію підготував: доцент кафедри мікробіології та вірусології Міхєєв А.О.

Корисно знати