На думку багатьох вчених, основні досягнення кардіології XX ст. – це поява і розвиток електрокардіографії, розвиток превентивної кардіології, поява “ліпідної теорії” атеросклерозу,
організація відділень інтенсивної терапії, поява ехокардіографії, катетеризації серця і ангіографії, застосування тромболітичної терапії, операцій на відкритому серці, коронарної ангіопластики та імплантації дефібриляторів.
Безперечно, найважливішим досягненням кардіології є розробка і розвиток методу електрокардіографії. З’явилася електрокардіографія ще в XIX столітті, і початком її розвитку стало відкриття R. Koelliker і H. Muller в 1856 р. електричної активності серця. Перший запис серцевого ритму була проведений A. Muirhead в 1870 р. в Лондоні, але сам реєстратор був надто громіздкий і недосконалий, і в 1887 р. A.D. Waller зробив перший запис електрокардіограми (ЕКГ) на апараті, який він назвав “кардіографом“. У 1917 р. Waller опублікував роботу, в якій наводилося вже 2000 ЕКГ.
До сучасного вигляду ЕКГ привів голландський фізіолог W. Einthoven, який в 1887 р. був присутній на демонстрації Waller, і з тих пір інтенсивно займався її удосконаленням. Саме з ним пов’язані тимчасові інтервали ЕКГ, з’явилася “тріада Ейнховена”, назва основних зубців, перші діагностичні критерії порушень ритму і провідності, гіпертрофії шлуночків та ін., за що вчений був удостоєний Нобелівської премії в 1924 р.
Термін “атеросклероз” був запропонований F. Marchand в 1904 р. Його ознаки фіксували вже майже століття, однак механізми його розвитку почали розуміти після 1908 р., коли російський вчений А.І. Ігнатовський провів перші експерименти з багатою холестерином їжею, продовжені М. Анічковим, який в 1913 р. в експериментах на щурах довів роль холестерину в формуванні ліпідних смужок і бляшок. Цей пріоритет визнаний усіма закордонними школами, а модель Анічкова залишається класичною до цього часу.
Прижиттєвий діагноз коронаротромбозу з подальшою міомаляцією серця було вперше поставлено німецьким терапевтом A. Hammer в 1878 р.
Наступним важливим етапом у вивченні інфаркту міокарда (ІМ) був опис в 1892 р. W. Osler механізму розвитку ІМ у вигляді тромбозу, або емболізації. Далі – сторіччя клінічного вивчення ІМ, і першими роботами, що пов’язали патологоанатомічні дані з клінікою, стали результати досліджень В.П. Образцова і М.Д. Стражеско.
Ними ж була запропонована перша клінічна класифікація інфаркту, що складається з трьох форм – status anginosus, status gastralgicus, status astmathicus. Крім того, виділені варіанти інфаркту – синдром гострої слабкості серця і синдром слабкості судинної системи.
У 1912 р. американський вчений J.B. Herrick опублікував свої спостереження, які стали істотним кроком вперед, так як містили електрокардіографічні критерії ІМ. Також вперше висунута модель основного принципу лікування, що домінував в наступні десятки років, – “очевидна потреба хворого в абсолютному відпочинку і постільному режимі протягом декількох днів”.
Уже на зорі науки про інфаркт виникали суперечки – перш за все про механізми його розвитку. Так, у 1923 р. J.T. Wearn опублікував роботу, котра містила перший опис досить великої групи хворих з гострим ІМ (19 чоловік); у всіх випадках встановлено зв’язок між коронарним тромбозом та ІМ. У той же час в роботі C.K. Friedberg, H. Horn повідомлялося, що тільки у 31% померлих від ІМ на аутопсії виявлявся тромб. Цікаво, що ця суперечка продовжується до цих пір.
З початку 20-х років XX століття, після отримання медиками достатньо чіткої клініко-електрокардіографічної картини ІМ, починаються пошуки методів його лікування. J.T. Wearn рекомендував як повний спокій, так і дигіталіс, кофеїн і камфору. До 1928 р. відносяться перші рекомендації застосування морфію для зняття болю (Parkinson J., Bedford E.), проте в ці ж роки під фактичною забороною опинився нітрогліцерин (з побоювань викликати гіпотонію і гіпоперфузію).
У 50-і роки почали застосовувати внутрішньовенні інфузії ліків, інгаляції кисню, введення папаверину і атропіну для усунення спазму вінцевих артерій. Методи лікування змінювалися в залежності від переважання тієї чи іншої гіпотези патогенезу ІМ, і, природно, з розвитком фармакології, інвазивної кардіології, хірургії.
Безсумнівно, найважливішим етапом у веденні хворих з ІМ стало створення відділень інтенсивної терапії для цієї категорії хворих, що дозволило в короткі терміни знизити смертність від цього захворювання, яка впродовж декількох десятків років була вищою 30%. У 1961 р. D.G. Julian запропонував ідею інтенсивного спостереження за хворими на ІМ в доповіді, представленій на засіданні Thoracic Society of Great Britain.
Ці підрозділи отримали назву “кардіореанімаційних відділень” – Сoronary Сare Unit (CСU). У наступному році G. Bauer і M. White заснували таке відділення в Сіднейському шпиталі, через нетривалий час такі ж відділення були створені в Канзасі, KWG Brown – в Торонто, Lawrence Meltzer – у Філадельфії. Ефективність таких відділень стала зрозуміла після публікації в 1967 р. T. Killip і J. Kimball результатів лікування в умовах CCU у 250 хворих з ІМ.
Уже на початку 70-х років були організовані такі відділення в ННЦ “Інститут кардіології ім. М.Д. Стражеска”, в Олександрівській лікарні, а потім і по всій країні.
Логічним продовженням цих організаційних зусиль була поява мобільних кардіореанімаційних відділень, тобто машин, обладнаних необхідною апаратурою і з навченим персоналом (Pantridge J.F., Geddes J.S. A; 1967).
Необхідно відзначити, що в Україні спеціалізовані бригади швидкої допомоги – так звані швидкі тромбоемболічні бригади (ШТЕБ) були організовані навіть раніше – у Києві в 1963 р. Першим керівником кардіологічної служби швидкої допомоги став Д.Б. Зільберман. У 1985 р. кардіологічних бригад було вже 14.
Пошуки методів усунення перешкод коронарному кровотоку змусили згадати про роботи W. Tillet і R.L. Garner. У 1933 р. W. Tillet і R.L. Garner встановили здатність гемолітичного стрептокока продукувати фібринолітичну речовину, названу ними стрепококовим фібринолізином. Перше повідомлення про внутрішньовенну інфузію стрептокінази датоване 1958 роком (Fletcher A.P., Alkjaersig N., Smyrniotis F.E., Sherry S.). Слідом за цим повідомленням почалося широке застосування фібринолітиків у вигляді внутрішньовенної інфузії і пошуки нових фібринолітичних препаратів. На початку 70-х Є.І. Чазов з учнями вперше ввів фібринолізин безпосередньо в інфаркт-залежну артерію. Через 3 роки дану процедуру повторив K.P. Rentrop. До появи методу черезшкірної коронарної ангіопластики та стентування цей метод вважався еталоном патогенетичного лікування ІМ. У даний час існує вже кілька поколінь фібринолітиків, позбавлених недоліків перших препаратів і надзвичайно ефективних при ранньому введенні, а даний метод лікування поряд з ургентною ангіопластикою є основним у хворих з ІМ, і він обгрунтовано увійшов до переліку основних досягнень кардіології XX століття.
Природно, ні внутрішньокоронарне введення фібринолітиків, ні внутрішньокоронарна ангіопластика та стентування не були б можливі без наступного зазначеного досягнення – катетеризації серця і ангіографії.
Ще в 1844 р. C. Bernard використав катетеризацію серця у тварин для запису внутрішньосерцевого тиску, він же запропонував термін “серцева катетеризація”. Після відкриття рентгенівських променів і появи можливості рентгенографії, в 1907 р. двоє німецьких учених – F. Jamin і H. Merkel опублікували перший рентгенографічний атлас вінцевих судин. В 1929 р. у Німеччині молодий хірург, W. Forssmann, ввів собі в праве передсердя гумовий катетер, що було задокументовано ренгенологічно. Його метою було довести безпеку та ефективність такого шляху введення лікарських препаратів під час реанімації. За ці та інші дослідження ряд вчених разом з W. Forssmann в 1956 р. були удостоєні Нобелівської премії.
І вже в 1958 р. M. Sones запропонував техніку селективної коронарної ангіографії. Перша спроба транслюмінальної пластики була проведена в 1964 р. американцями C. Dotter і M. Judkins.
Після експериментів на тваринах, були проведені спершу інтраоперативна ангіопластика вінцевої судини, потім ангіопластика у пацієнта без наркозу, і 16 вересня 1977 р. була проведена ангіопластика ізольованого стенозу проксимального відділу лівої низхідній вінцевої артерії у 37-річного пацієнта, якого було проінформовано, що він перший зазнав такої процедури. Це було початком тріумфальної ходи нового методу інтервенційної кардіології по всьому світу.
У середині 80-х років вже проводилося близько 300 000 процедур ангіопластики – приблизно стільки ж проводилося операцій коронарного шунтування. Перший стент у вінцевій артерії був успішно застосований в 1986 р. Перші стенти були металевими, проте в кінці століття з’явилися стенти, вкриті лікарськими препаратами, що попереджують розвиток рестенозів, але це вже історія XXI століття.
Необхідно відзначити, що ці досягнення можна було б доповнити цілим рядом інших, можливо, не менш видатних – це і реабілітація нітратів при ІМ, використання бета-адреноблокаторів, аспірину і клопідогрелю, тікагрелору та прасугрелю, гепаринів, інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту, статинів, інгібіторів глікопротеїнових рецепторів IIb /IIIa, тощо.
To be continued …
Матеріал підготували: доц. кафедри внутрішньої медицини, фізичної реабілітації та спортивної медицини Г.І. Хребтій; доц. кафедри внутрішньої медицини, фізичної реабілітації та спортивної медицини П.Р. Іванчук.
