Ось уже понад сто років вершиною кар’єри вченого вважається Нобелівська премія. Нобелівська премія з фізіології або медицини (швед. Nobelpriset i fysiologi eller medicin) – вища нагорода за наукові досягнення в галузі фізіології або медицини, яку щорічно присуджує Шведська королівська академія наук у Стокгольмі. Премія є однією з п’яти премій, заснованих відповідно до заповіту, написаного 1895 року шведським хіміком Альфредом Нобелем, який помер 1896 року. Премії присуджуються за видатні досягнення з хімії, фізики, літератури, фізіології або медицини та за внесок у встановлення миру.
Першу Нобелівську премію з фізіології або медицини було вручено 1901 року Емілю фон Берінгу «за працю з сироваткової терапії, перш за все – за її застосування в лікуванні дифтерії, що відкрило нові шляхи в медичній науці й дало лікарям переможну зброю проти хвороб та смерті».
Еміль Адольф фон Берінг (нім. Emil Adolf von Behring) народився 15 березня 1854 у багатодітній родині. І отримав він премію за перемогу над дуже небезпечним на той час ворогом – дифтерією. У XIX столітті зі ста хворих на дифтерію дітей гарантовано помирало не менше п’ятдесяти. У Європі щорічно вмирали тисячі, і лікарі ніяк не могли полегшити агонію та страждання. До появи бактеріальної теорії виникнення хвороб та плеяди блискучих бактеріологів на чолі з Луї Пастером та Робертом Кохом медицина була безсила.
Однак, у 1870-х роках ситуація почала змінюватись. У 1876 році Кох опублікував статтю про збудника сибірки, у 1881 році Пастер вигадав запобіжне щеплення від цього захворювання, а в 1882 трапився тріумф Коха – відкрита бактерія-збудник туберкульозу. У 1885 році було зроблено перше щеплення від сказу. Настала черга дифтерії. Однак першим у боротьбу з цією хворобою вступив аж ніяк не Берінг. Перший хід у партії проти дифтерії зробив німецький бактеріолог Фрідріх Леффлер, першовідкривач збудника сапу. У 1884 році він зумів відкрити бактерії, що викликають дифтерію – палички Corynebacterium diphtheriae. Втім, далі просунутися він не зміг, але у своїх записах дав ключ до розгадки: «Ця бацила завжди залишається на місці в змертвілих тканинах, що заповнюють горло дитини; вона таїться в одній точці під шкірою морської свинки, вона ніколи не розмножується в організмі десятками тисяч, і водночас вона вбиває. Як це може бути? Слід вважати, що вона виробляє сильну отруту – токсин, який, поширюючись організмом, проникає до найважливіших життєвих центрів. Безперечно, що цей токсин можна якимось способом виявити в органах загиблої дитини, у трупі морської свинки та в бульйоні, де ця бацила так добре розмножується. Людина, якій пощастить знайти цю отруту, зможе довести те, що мені не вдалося продемонструвати».
Наступний крок у перемозі над дифтерією зробив інший Еміль – учень Пастера – Еміль Ру. Саме він зумів довести, що, по-перше, дифтерійна паличка дійсно викликає хворобу і що всі смертельні наслідки дифтерії викликані не самою бактерією, а токсином, що нею виробляється. По-друге, Ру показав, що для того, щоб виділити достатню кількість токсину, бактерії потрібен час (саме тому всі перші досліди у спробах виділити токсин із заражених дифтерією морських свинок були невдалими). І саме Ру зумів виділити цей токсин і впорскуванням його морській свинці отримати той самий ефект, що й від дифтерійної палички.
Наступний (але не останній) крок зробив саме Еміль Берінг. Разом з японським колегою Сібасабуро Кітасато (він не став нобелівським лауреатом, але став першовідкривачем збудника чуми), з яким він працював в Інституті гігієни Роберта Коха, Берінг з’ясував, що якщо сироватку крові морських свинок, які перенесли дифтерію й одужали, ввести захворівшим тваринам, то вони одужають. Отже, у крові перехворілих з’являється якийсь антитоксин, який нейтралізує токсин дифтеритної палички.
Різдвяної ночі 1891 року безнадійно хворі діти отримали першу сироватку. Багато хто був врятований, успіх був приголомшливим. Але все ж таки смертність знизилася всього вдвічі, багато дітей, як і раніше, помирали. І тут Берінгу допоміг ще один майбутній нобелівський лауреат, колега та друг Пауль Ерліх, майбутній винахідник «препарату 606» (сальварсану) та переможець сифілісу. Тоді він зумів налагодити масштабне виробництво сироватки, розрахувати правильні дозування антитоксину та підвищити ефективність вакцини.
А сама премія “за дифтерію” – перша в історії Нобелівських премій – дісталася саме Берінгу. Якби Нобелівку за перемогу над дифтерією давали б зараз, то, найімовірніше, премію дали б усім трьом: Ру, Берінгу та Ерліху.
Цікаво, що під час виборів першого в історії лауреата боротьба була неабиякою. У базі даних номінацій на сайті нобелівського комітету можна побачити, що номінантів у 1901 році було аж 83! Серед номінантів на першого медичного «Нобеля» можна зустріти і вчителя Берінга, Коха, який став лауреатом на чотири роки пізніше, і Мечникова з Павловим (в останнього цілих вісім номінацій). Вибір Нобелівського комітету впав саме на Берінга.
У другому десятилітті XX століття Еміль Берінг зумів перемогти ще одну небезпечну хворобу. У ті роки не давали Нобелівських премій оскільки йшла Перша світова війна, але розроблена Берінгом протиправцева вакцина врятувала безліч життів німецьких солдатів. І Берінг знову став першим: будучи цивільним (хоч і військовим лікарем за освітою) і не беручи участі у бойових діях, він був нагороджений Залізним хрестом – нагородою, яка вручається незалежно від звання чи стану, але лише за бойові подвиги.
Завершуючи можна сказати, що Еміль Адольф фон Берінг повністю відповідав заповіту Нобеля: його роботи, без сумніву, принесли величезну користь людству.
Підготував завідувач кафедри мікробіології та вірусології, проф. Святослав Дейнека
