Здавалося, що жахіття фашистських катувань минули вже давно. Здавалося, ми назавжди забули про нацистські табори, розстріли мирного населення, вибухи, бомбардування… Здавалося, що звуки сирен – це страшна історична пам’ять … Але ні, сьогодні, у ХХІ сторіччі, у центрі Європи, відбувається найстрашніша у новітній історії війна – безглузда, нечесна, жорстока, кривава… Відбувається геноцид такого багатостраждального, але такого незламного українського народу.
Студенти-першокурсники медичного факультету №1 висловили своє чесне і відверте ставлення про нинішніх подій, які вилилися в драматичні й такі проникливі рядки.
« Чому люди бояться темряви? – пише Ізвук Юлія. – Напевно, тому, що в пітьмі криється багато жахливого і страшного. З приходом ночі прокидається фантазія, а з нею й наші страхи. Саме тоді очі мало що бачать, тому наш мозок починає працювати самостійно й придумати різні жахіття. Проте віднедавна жахи не потрібно малювати у себе в уяві. Страхи самі прийшли до нас під назвою – «війна».
24 лютого цього року закарбувалось у пам’яті назавжди, – продовжує студентка. – Того ранку ми взагалі не розуміли, що відбувається. Ніхто нам не розповідав про те, як себе поводити, якщо розпочнеться війна. День пройшов, як в тумані. Хоч якесь усвідомлення про те, що діється, вже склалось після побачених блокпостів, військових і відповідної техніки. Ніч настала швидко, але тривала цілу вічність. Кожен зайвий звук змушував завмирати, проте серце, здається, перестало битись ще зранку. Перша ніч була найважчою. Нас чекала невідомість, яку підкріплював страх. Хто міг подумати, що в наш час є місце війні.»
«Здавалося б, чи можуть бути актуальними слова крізь товщу століть? Чи варто розгортати давно забуту на полиці книжку і з болем у серці перечитувати рядки, що комусь коштували життя? На жаль, це наша реальність, у якій ми чуємо: «…Україну вигадали поляки й австрійці…», «…Україна не має власної державної символіки й традицій…», «…Україна – держава-помилка, а її території «подаровані» російськими царями та радянськими генсеками…». Нам доводиться спростовувати зовсім безглузді речі, вигадані цинічними диктаторами й «лідерами думок». Біль, сором, гнів, ненависть…» – зауважує Деліцой Ольга.
А Здоровець Аліна з розпачем вкладає у поетичні рядки свої роздуми:
В Україну прийшла війна…
Така страшна й безжалісна вона
У кожне місто, в кожен дім,
Забравши мир і спокій в нім.
«Вже й забула під виттям сирен, що сни бувають казково-кольорові. Після 24 лютого вони перестали снитись, навіть чорно-білі. Життя кожного з нас кардинально розділилось на «до» і «після». На те, яким було до війни, і яким стало відтоді, як російські війська напали на українські землі. Мабуть, цей сон –маленький промінчик надії на краще, на світло й добро, перемогу, відбудову зруйнованих та понівечених міст та сіл, на нове життя.
Адже якими б затяжними не були повітряні тривоги, як складно і запекло не точилися б бої, свято вірю, що незабаром, прокинувшись на світанку, почуємо: «Україна перемогла – настає нове життя!» – з оптимізмом і вірою в перемогу пише Мельник Вероніка.
А Сметаюк Анна прагне:
І хочеться дуже забути усе жахіття,
Що принесла нам жорстока війна,
Заплющити очі і не відчувати цього лиха,
Щоб кожен світанок був, як нове життя
Кожен зі студентів з болем, жалем, страхом переживає сучасну війну, проте кожен, як справжній патріот, непохитно вірить в те, що перемога буде за нами, бо за нами правда… І, можливо, вже наступний світанок – стане початком нового життя, як і написала у своїх зворушливих віршах Цапюк Анна:
Кожен світанок – як нове життя
це моє гасло вже місяць,
а кожна ніч – це біль і страх
за мертвих людей таку кількість.
І сльози рікою стікають щодня,
щокою нещасної мами,
бо сина свого побачить вона
хіба що на небі ночами.
Та плаче сьогодні не тільки вона –
голосить уся Україна,
бо не забуде ніколи москві
убитого кожного сина.
Схиляємо голову над кожним героєм
за мужність, за вашу відвагу,
за те, що життя ви поклали своє
всім принципам на перевагу.
У пам’ять про вас ми мусимо жити
і наші міста будувати,
ловити кожну хвилину життя ,
берегти і завжди цінувати.
Захід та інформацію підготувала доцент кафедри суспільних наук та українознавства – Лариса Шутак
