Другий рік в Україні триває війна. Другий рік наша незламна країна протистоїть жорстоким атакам воєнної агресії. Тисячі людей загинули, у мільйонів зламані долі. Скрізь зруйновані міста, стерті з лиця землі міста і містечка, села. Жах ракетних і артилерійських обстрілів, вбивств, гвалтувань і грабежів, які чинять російські загарбники на нашій землі, кидає виклик нашим уявленням про людяність. Зазнавши втрат, позбавлені домівок, світла, тепла і зв’язку, широкі верстви населення в Україні переживають гостру психічну травму та зазнають хронічного стресу.
Кожна людина в Україні сьогодні відчуває на собі вплив такого не передбачувано тривалого, руйнівного стресору як війна. Безумовно, найбільше травматичних подій переживають безпосередні учасники бойових дій, наші захисники. Як відомо, вже через місяць перебування у безпосередньому зіткненні з ворогом адаптивний потенціал людини вичерпується через стан надмірної мобілізованості та напруги. Але крім військовослужбовців війна стає джерелом нескінченої серії негативних подій і для великої кількості мирного населення країни.
У теперішній час сучасне суспільство увійшло в ситуацію, в якій швидкість соціальних змін перевищує швидкість усвідомлення й освоєння цих змін населенням, зі зниженням адаптивності останнього. Війна великою мірою постає тестом на зрілість і людяність. Як наслідок, великі маси людей охоплені порушенням соціально-психологічної адаптації, знаходяться на межі, де створюється небезпека їх життю та здоров’ю. Стурбованість дорослих щодо свого майбутнього, майбутнього своєї країни, ймовірні загрози для значущих цінностей особистості, її самооцінки та переживання, пов’язані із зниженням здоров’я у військовий час є серед основних факторів, що викликають кризові стани. Складність поставлених завдань у ситуації невизначеності, невпевненості в завтрашньому дні та у здатності здолати проблеми перевищує за енергетичною потужністю звичні поведінкові реакції, тому у значної частини населення і у суспільства в цілому відбувається регресія до архаїчної організації – повернення до «дитячого» стану (дитяча позиція, конформізм, пошук нових «батьків», бажання покладатися на зовнішні чинники – президента, демократичні інститути, інші країни, організації). Усе частіше у своєму буденному житті ми будемо зустрічати людей із різним досвідом. Іноді це досвід проживання пекла окупації, іноді це досвід на межі виживання під безперервними обстрілами, іноді це досвід біженства у невідомість із однією валізою та купкою купюр у кишені. Це досвід прощання з убитими на війні рідними, знайомими, загиблими під час ворожих бомбардувань, обстрілів, пожеж. Але єднає ці всі досвіди тотальне безсилля. Безсилля, яке кожен проживає по-своєму у внутрішньому світі власної душі, як поразку перед зовнішніми обставинами, що вдерлися та зруйнували життя. Безсилля, яке кожен у своїй суб’єктивності переживає як глибоку і тяжку рану. У кожного своє безсилля, у кожного своя незагоєна ще досі рана, у кожного своя історія.
Усвідомлення швидкоплинності людського існування та його кінечності, незадоволеність реалізованим способом життя обумовлює кардинальну переоцінку цінностей особистості в бік реалістичності й відповідності індивідуальності. На піку своєї активності, наповнена планами та задумами, доросла людина вимушена перебудовувати свої стосунки з власним життям, часом. Нинішні реалії буквально вичавлюють із нас інфантилізм, примушують брати на себе відповідальність та ухвалювати дорослі рішення. Нашою головною відповіддю на випробування війни має бути зміцнення та плекання психологічної стійкості.
Для зростання психологічного благополуччя у важких умовах життя, люди повинні центруватися на вирішенні проблем. Так, коли Україна занурилася в темряву у зв’язку з дефіцитом електроенергії, народ зміг пристосуватися до нових умов життя, застосовуючи, з одного боку, свічки, акумулятори, генератори електричного струму, з іншого боку, режим використання електроенергії за графіком відключень, уникаючи перенавантаження мереж та економії енергоносіїв. Це дало можливість вийти з критичної ситуації, перестати бути жертвою обставин, вести звичне життя.
Кожному треба – визнання, яке дозволить оплакати щось своє, аби вийти з клітки трагічного досвіду, крок за кроком осмислюючи його, і вже змогти по-інакшому бачити та чути іншого. Так… інакше, бо пізнав себе у власному безсиллі, у власному болю, однак, не дивлячись ні на що, зміг/змогла вистояти та йти вперед. І це вже інша історія – історія життя, історія набутої мудрості. Мудрості, яку ніхто не обирав, однак яка може стати підґрунтям для наступних кроків.
Психологічна стійкість і є цією силою, яка дозволяє далі жити, проходити крізь життєві «бурі» і йти до перемоги. Нам важливо бути свідомими: десь так, як ми акумулюємо запас електрики, води, їжі на випадок блекауту, всі ми, молодь має вміти акумулювати наші сили, поповнювати резерви нашої стійкості і теж ділитися нею зі всіма іншими – тоді разом усе здолаємо!
Не зважаючи, що у кожної людини свої обставини та свої адаптаційні можливості психіки, які обумовлюють індивідуальні реакції переживання стресових подій, і є певні етапи проживання стресу, українці із самого початку обрали шлях об’єднуватися та діяти. Свідченням цьому став неймовірно потужний волонтерський рух, який піднявся всюди вже в перші години війни, пожертви на Збройні сили України, покупка дронів, тепловізорів, бронежилетів, одягу, тощо. Така реакція свідчить про міць духу та великий психологічний ресурс українців: ми здатні тримати удар.
І коли згодом психіка виснажується, нам важливо не «провалюватися» в руйнівні стани: паніку, тотальну ненависть, безнадію.
Ті ж особи, хто схильні уникати реальних складнощів та шукати допомоги з боку інших людей, не довіряють власним можливостям подолати життєві обставини, і схильні передоручати відповідальність за своє майбутнє іншим – авторитетнішим за них людям, мають нижчу оцінку благополуччя. Зазвичай, за певних несприятливих результатів вони будуть звинувачувати їх, а самі залишатимуться у ролі жертви («трикутник долі» С. Карпмана).
Для того, щоб вижити – фізично та ментально – зараз критично важливо обрати позицію керування своїм життям, а не жертви. Так, ми всі зараз проходимо через величезний біль і страждання. Та всіма силами намагаємося не ідентифікувати себе з жертвою. Ця позиція позбавляє волі, затуманює мозок і заважає ухвалювати правильні рішення. Звісно, великою мірою наш вибір залежить від зовнішніх обставин. У когось є ресурс організувати волонтерський ланцюжок, а хтось намагається просто вижити. Коли навіть у надскрутні моменти ми знаходимо в собі сили піднятися над обставинами, у нас з’являється можливість подивитися на ситуацію ширше. І можливо, побачити вихід, якого не помічали раніше. Або принаймні зберегти присутність духу.
Спочатку нам усім необхідно визнати реалістичність катастрофи, втрати, руйнувань, зробити ревізію ресурсів та пошук наявних механізмів владання зі складними обставинами свого життя, оскільки кожна людина також несе відповідальність за своє становище (від особистої відповідальності до засад громадянського суспільства).
Подолати катастрофу можливо, долаючи її мисленням, починаючи обживати світ після катастрофи, оскільки справжня підготовка є лише спробою змоделювати і обжити післякатастрофічний світ.
Для ефективного подолання психологічних проблем кожної людини актуальними питаннями постають відновлення їх психологічного благополуччя, зниження рівня невротизації (дратівливості, рівня депресії, тривожності, психосоматичних розладів, рівня агресії). При цьому послаблюється почуття вразливості до стресів. Дієвими копінг-стратегіями (звичними способами реагування в критичних ситуаціях) постають реальне перетворення ситуації та її перетлумачення.
Якщо жити попереднім життям неможливо, а з новим нічого не зрозуміло. Що робити, коли неможливо будувати плани на майбутнє? Ділимося терапевтичними техніками і рекомендаціями, які націлені на підтримку в критичних станах.
- Відділяємо продуктивні дії від непродуктивних
Оцінюємо, що допомагає нам або не допомагає переживати ситуацію. Наприклад, організувати зідзвін для друзів, щоби підтримати один одного, – продуктивна дія.
Раз за разом прокручувати в голові найгірші сценарії з можливих – непродуктивна. Неможливо завжди діяти раціонально, але спробуйте хоча би намагатися зробити це.
- Продовжуємо виконувати щоденну рутину
Робота, домашні обов’язки, турбота про близьких – щоденні дії допомагають психіці адаптуватися до зміненого світу. На них можна опиратися, коли здається, що навколо хаос. Навіть якщо цілий день хочеться тільки лежати – намагайтеся все ж піднімати себе і здійснювати хоча би мінімальні дії.
- Практикуйте прийняття
Прийняття – це не смирення. Це усвідомлення того, в якій ситуації ми знаходимося тепер, і що ми почуваємо з цього приводу. Воно рятує від залежностей, заперечення і витіснення емоцій. Саме з позиції прийняття краще всього приймати рішення і здійснювати дії для свого майбутнього.
- Не вірте кожній своїй думці
Реальні причини для тривоги є у кожної людини. І все ж не кожна думка, яка приходить в голову, реалістична. Якщо ви починаєте думати про те, що викликає паніку, – розгляньте цю думку критично з різних сторін. Або обговоріть її з людиною, якій довіряєте, і яка тепер більш спокійна.
- Зміст життя
Мета, яку ми намагаємся досягнути, надає зміст нашому життю і дає сили. Це те, на що можна спиратися. У кожному випадку мужність жити або втома від життя залежить виключно від того, чи володіє людина вірою у зміст життя, свого життя.
Пізнав себе у власному безсиллі, у власному болю, не дивлячись ні на що, важливо змогти вистояти та йти вперед. І це вже інша історія – історія життя, історія набутої мудрості. Мудрості, яку ніхто не обирав, однак, яка може стати підґрунтям для наступних кроків.
Доцентка кафедри нервових хвороб, психіатрії та медичної психології імені С.М.Савенка БДМУ,
кандидат медичних наук, лікар–психіатр, психотерапевт,
медичний психолог Карвацька Наталія Семенівна
