Ольга Кобилянська (1863 — 1942)
„Пишна троянда в саду української літератури”, – так образно визначив Михайло Старицький місце О. Кобилянської в літературному процесі. Ця характеристика вказує на особливості індивідуального стилю видатної письменниці – неповторну шляхетну жіночність у змалюванні найрізноманітніших, навіть звичайних, буденних, в то й трагічних сторін дійсності; яскраву метафоричність художнього бачення; високий пієтет у ставленні до людини, схиляння перед її духовністю; широкий політ думки. Справедливо писала критика про «талант, свідомий своєї мети», тобто обдарованість письменниці, повністю підпорядковану завданням возвеличити рідний народ, піднести культуру його художнього слова.
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в невеликому містечку Гура-Гумора Кимпулунзького повіту в Південній Буковині (тепер Румунія). Батько, українець з Галичини, залишившись сиротою в 14 років, самотужки домігся посади урядовця-правника, тому й виховував дітей у пошані до праці, прищеплював акуратність при виконанні будь-якого завдання. Від матері, що походила з німецько-польської родини, дівчина успадкувала лагідність, ніжність, музичне обдарування.
Дитинство Ольги минуло серед розкішної природи Карпат, яка вплинула на формування естетичних смаків.
Через переведення батька по службі родині довелося жити в кількох містечках карпатського передгір’я – Сучаві, Садгорі, а згодом у Кимпулунзі, де Ольга здобула початкову освіту німецькою мовою, проте батько подбав, щоб дочка приватно вивчала й українську мову.
Формування Кобилянської як особистості відбувалося в складних умовах. Доводилося жити в німецько-румунському оточенні, і хоч у сім’ї й лунали польська та українська мови, проте поза стінами хати спілкувалася німецькою. Творчо обдарована дівчина брала участь в аматорських виставах, співала, грала на фортепіано, багато читала – переважно твори німецьких і швейцарських письменників, а згодом почала писати вірші й оповідання німецькою мовою.
Завдяки самоосвіті, постійному самовдосконаленню О. Кобилянська ознайомилась з визначними явищами європейської культури. На її зростання вплинула й Софія Окуневська, яка переконала вісімнадцятирічну Ольгу писати українською мовою, працювати для рідного народу. Тепер поряд з творами Шекспіра, Гете, Єнса Петера Якобсена, Генріка Ібсена в її життя ввійшли поезія Тараса Шевченка, проза Івана Франка, публіцистика Михайла Драгоманова.
З опублікованих щоденників О. Кобилянської за 1883 – 1891 рр. постає багате внутрішнє життя творчої особистості, в якій щасливо поєдналися здібності письменника, музиканта, маляра, жінки тонкої душевної організації, людини гордої і сильної духом.
О. Кобилянська писала, що в її творчій праці важливу роль відігравали «особисті переживання і враження». Справді, і в ранніх німецькомовних оповіданнях та повістях («Гортенза», «Картина з життя Буковини», «Видиво», «Вона вийшла заміж»), і в пізніших, уже україномовних творах («Людина», «Царівна», «Некультурна», «Ніоба», «Через кладку», «У неділю рано зілля копала»), – всюди просвічується образ авторки, багатий світ її спостережень і почуттів, винесених з реальної дійсності.
З 1891 р., коли сім’я оселилася в Чернівцях, О. Кобилянська входить у коло прогресивної інтелігенції, глибше знайомиться з українським літературним життям. З середини 90-х років друкуються її твори, на них відгукується критика, їх перекладають німецькою, польською, чеською мовами. Осип Маковей відзначав поєднання в прозі О. Кобилянської реалістичного й романтичного прийомів письма. Велике враження на письменницю справила поїздка до Львова на відзначення Франкового ювілею у 1898 р. Тоді вона познайомилася з багатьма діячами української культури.
Наступного року О. Кобилянська відвідала Київ, де зустрічалася з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським. Відвідала Канев, де вклонилася могилі Тараса Шевченка. За запрошенням родини Косачів гостювала на їхньому хуторі Зелений Гай, поблизу м. Гадяча на Полтавщині, щиро здружилася з Лесею Українкою. Велика поетеса високо оцінила новаторську прозу Кобилянської, познайомила з нею українську громадськість.
З цього часу образ «великої, пишної», але «пригнобленої, скованої» України назавжди ввійшов у серце письменниці.
Як і Василь Стефаник, Марко Черемшина, Степан Васильченко, Осип Маковей, Кобилянська гнівно засудила події першої світової війни. Їй особливо боліло, що у війні гинули не тільки солдати, а й мирні люди. Про це йдеться в її новелах «Назустріч долі», «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Сниться». Наснажені антимілітаристським пафосом, вони й сьогодні зберігають виховне значення.
Після розвалу Австро-Угорщини в листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами. О. Кобилянська важко переживає посилення національного гніту, насильницьку румунізацію краю. У 1922 р. були закриті кафедра української філології в Чернівецькому університеті, вчительські семінарії, українські гімназії, фахові школи. «Нема сонця в наших вікнах, нема і в душі», – пише О. Кобилянська. Вона терпить скруту, живе в найманих помешканнях, проте намагається підтримувати зв’язки з місцевими літераторами, з чеськими видавництвами, де друкуються в перекладах окремі її твори.
Відрадою для О. Кобилянської було відзначення громадськістю Чернівців 35-річчя її літературної діяльності, вихід у Харкові в 1926 – 1929 рр. дев’ятитомного зібрання творів. У цей час було написано й кілька нових творів – оповідання «Вовчиха», «Любов до рідної землі», роман «Апостол черні». Коли в червні 1940 р. Північна Буковина возз’єдналася з Великою Україною, письменницю відвідали Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський, Андрій Малишко та інші київські літератори.
Та через рік Чернівці знову були захоплені румунськими військами. Воєнна жандармерія встановлює нагляд за О. Кобилянською. Окупанти готують над нею судову розправу, і тільки смерть, що настала 21 березня 1942 р., врятувала письменницю від ганебного судилища. Окупаційні власті заборонили опублікувати некролог українською мовою та промови над могилою.
У 1944 р. в будинку, де жила О. Кобилянська, відкрито меморіальний музей. У 1963 р. було широко відзначено 100-річчя від дня народження письменниці, її ім’я присвоєно Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини. У 1973 р. відкрито також музей Кобилянської у с. Димка, де вона влітку відпочивала і на основі реальної події братовбивства написала славнозвісну повість «Земля». Український народ береже пам’ять про свою талановиту дочку: твори Кобилянської постійно перевидаються, досліджуються літературознавцями, вивчаються учнями та студентами.
Інформацію підготувала доцент кафедри суспільних наук та українознавства БДМУ – Лариса ШУТАК
