Нині кожен з нас замислюється над питанням: хто ми? чийого ми роду? у чому наша ідентичність? Адже настав той непростий час, коли наша національна ідея трансформується, омита кров′ю українських воїнів на полі бою, цивільних на окупованих територіях, звичайних мирних жителів, які потерпають від ракетних обстрілів, ворожих бомбардувань, відсутності тепла й електроенергії, харчових продуктах й води, медикаментів і першої необхідної допомоги. Саме в такі важкі часи постає низка питань про роль і значення української мови в історичних і державотворчих процесах. Тому цьогоріч відзначення Дня рідної мови набуває особливого значення та ваги. Адже боротьба на мовному фронті щодо утвердження єдиної державної мови не менш важлива, як боротьба на полі бою.
Перечитуючи історичні джерела, художні твори про витоки мови, про спосіб наших пращурів передавати таємну інформацію на відстань, про філософію українського слова, про числа, літери, імена, молитву, пісню, колядку й щедрівку, історичну думу й українську вишиванку розумієш, що українці не лише високорозвинена європейська нація з глибокими традиціями й багатовіковою історією, а це нація вільних духом і незламних людей, які споконвіку любили свою рідну мову, землю й вірили у правоту своїх ідей.
Починаючи з 1999 року, світова спільнота 21 лютого відзначає Міжнародний день рідної мови. За тривалий час свого існування це свято вже стало традиційним, адже це один із тих днів, коли кожна людина може відчути себе частиною свого великого народу. Вперше День мови святкували у Парижі у 2000 році. Історія свята, на жаль, трагічна: 21 лютого 1952 року у Бангладеші влада жорстоко придушила демонстрацію протесту проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову, а з 1999 року День рідної мови відзначається в усьому світі. Англійською мовою це свято (International Mother Language Day) звучить тепло і мирно – День материнської мови. І така назва є слушною, адже рідна мова – це мова роду, материнська мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній своєрідності. Зміст цього поняття нерозривно пов’язаний з почуттям патріотизму, любові до рідного краю, домівки, родини. Саме рідна мова – це рецептор духовно-емоційної сфери людини, явище, яке єднає, консолідує суспільство у часі та просторі.
Для нас, українців, День рідної мови є знаковим святом. На жаль, українська мова також має трагічні сторінки свого розвитку й функціонування. Вона витримала тяжкі випробування – зневажання польською владою, російським царизмом, прагнення знищити її за часів радянської влади. Близько сорока офіційних заборон про обмежене функціонування і фактичне знищення зазнала українська мова, починаючи з часів Петра І. Заборонялося друкувати книги, державні закони, навіть ноти до українських пісень; закривалися школи та вищі навчальні заклади з українською мовою навчання; заборонялося українське мистецтво, театр, преса, літературні переклади, навіть український правопис… Але українська мова, маючи підтримку справжніх українців, зберегла свою неповторну красу і милозвучність. Вона не бідна, не вульгарна, не кривоуста. Українською розмовляють близько 50-ти мільйонів українців в Україні й поза її межами, а „Великий тлумачний словник української мови” налічує близько 200000 слів (для порівняння: мова Т.Шевченка, О.Пушкіна, М.Емінеску – близько 20000 тис. слів, мова пересічного українця – 7 – 10000 слів). Отже, українська мова живе й розвивається, але існує ще низка проблем. Русифікація, що насаджувалася за радянських часів, зробила свою справу: для багатьох українців поняття рідної мови й української не збігаються. Особливо в того покоління, яке виросло в містах східного та південного регіонів України.
Більшість Європейських націй пройшли шлях утвердження своєї ідентичності у ХVІІІ – ХІХ ст. Українцям незрівнянно важче долати цей шлях на поч. ХХІ ст. у безмежному просторі глобальних викликів.
Саме тому кожному з нас потрібно зрозуміти одну дуже важливу істину: мова дається одвіку й довіку. Це – спадкоємність не лише в межах роду, а й у межах народу. Рідну мову слід оберігати як своє майбутнє, пам’ятаючи про її історичне минуле. У цьому контексті пригадуються слова не українця за національною приналежністю, але українця за духом Л.Фінкельштейна: „Розмовляйте українською! Це не боляче”.
Нині, коли Україна переживає одні з найстрашніших сторінок своєї історії, важливим є об’єктивне відображення історії України, з’ясування ролі української мови в державотворчих процесах, цікаве подання культурних здобутків українського народу, вивчення державної символіки, репрезентація національних наукових надбань і т. ін. Проте квінтесенцією нашого національного поступу, має стати утвердження державної української мови, адже «Нації вмирають не від інфаркту. – Спочатку їм відбирає мову».
Лариса Шутак, Галина Навчук доценти кафедри
суспільних наук та українознавства БДМУ
