Що таке особистий простір, за якими правилами ми його формуємо і що робимо, якщо його безсоромно порушують? На сьогодні вчені виділяють чотири просторові зони, проте ця концепція зазнає значних змін в сучасному світі.
У кожного з нас є особистий простір, який ми прагнемо захистити. Найчастіше, навіть не усвідомлюючи того, ми відштовхуємо інших або незграбно тупцюємо навколо них, намагаючись відгородитися, зберегти цей острівець приватності, немов перебуваючи у владі хитромудрого танцю. Але цей «танець» не помічається нами: тільки такі екстремальні приклади, як агресивне рукостискання Трампа, привертають нашу увагу.
У Трампа дуже характерне рукостискання. Вперше воно заявило про себе на засіданні ООН в минулому році: президент Америки раптово схопив руку Еммануеля Макрона і досить агресивно притягнув його до себе. З тих пір ця тенденція незмінна: Трамп без тіні збентеження порушує особистий простір інших людей.
Інстинктивний танець особистого простору вперше був вивчений зоологом Хайном Хедігером, який в 1950-х роках керував зоопарком Цюріха. Він виявив, що тварини почували себе комфортно тільки тоді, коли клітка за формою і розміром дозволяла їм вибудувати особистий простір.
Однак при вивченні тварин в природному середовищі Хедігер зауважив інший вид приватного простору, набагато меншого, ніж в клітці: він, немов невидима кулька, захищав тіло від небажаних контактів. Він назвав його відстанню втечі, або зоною польоту.
Коли антилопа гну помічає потенційно небезпечну тварину, наприклад лева, вона не просто тікає. Вона ніби виробляє уявний вимір простору – і залишається спокійною до того моменту, поки об’єкт не перетинає невидиму межу.
Лише тоді гну тікає, відновлюючи зону польоту. В середньому простір втечі дорівнює одному метру.
При цьому чим більше тварина, тим більша її зона польоту. До ящірки можна підійти в межах декількох метрів: лише після цієї позначки вона почне невдоволено крутитися. У крокодила ця зона збільшується до 50 метрів. А у домашніх тварин простір втечі зазвичай маленький – не більше метра.
Висновки Хедігер привернули увагу американського психолога Едварда Холла, який в 1966 році опублікував знакове дослідження про особистий простір людини – «Прихований вимір». У цій книзі Хол зауважує, що, «одомашнивши» себе, сьогодні ми володіємо досить скромною зоною польоту.
Хол також припустив, що у людей різних культур тип особистого простору різний. Так, у арабів невелика зона польоту: вони зазвичай стають досить близько один до одного під час розмови. У англійців же особистий простір більш місткіший. Хоча, варто визнати, що така класифікація лише множить культурні стереотипи і не має наукового обгрунтування.
Хол ділив особистий простір на 4 типи.
Перший тип – найприватніший. Це інтимна зона: коли людина знаходиться так близько до вас, що ви навіть не можете сфокусувати на ньому погляд. Втім, зовнішність коханого, який стоїть впритул, наврядче виглядає романтично. Хол пише: Ніс здається величезним і може виглядати викривленим, так само як і інші частини обличчя: губи, язик, зуби.
Особиста зона, відстань витягнутої руки, більш характерна для дружньої бесіди на вечірці або за чашкою кави в кафе. Соціальна зона, третій тип, – трохи більше півтора метра, – підходить для ділової зустрічі або першого знайомства. Нарешті, четвертий тип, або публічна зона, володіє найбільшою відстанню – при якій під час комунікації, щоб донести свою думку до інших, вам доведеться помітно підвищити голос.
Після того, як Хол опублікував свої дослідження, психологи провели величезну кількість експериментів. В одному з них добровольців просили йти назустріч один одному і зупинятися тоді, коли вони починали відчувати дискомфорт. Учасники знали, що за ними спостерігають, і це, звичайно, позбавляло дослідження об’єктивності.
Оскільки танець особистого простору зазвичай несвідомий, вчені вдавалися до прихованих експериментів. У ряді досліджень експериментатор підходив впритул до випадкових людей, що стоять на автобусній зупинці. А в рамках ще одного спостерігали за чоловіками, що знаходяться в туалеті. Гіпотеза цього катування полягала в тому, що, у міру того, як занепокоєння людини збільшується, процес сечовипускання займає більше часу. Іншими словами, початок сечоспускання залежить від того, наскільки близько до туалету стоять інші чоловіки, які очікують черги.
Одним із закономірних висновків з проведених експериментів стало те, що особистий простір збільшується з тривогою. Наприклад, якщо в ході дослідження експериментатор говорив вам, що ви провалите тест, зона польоту починала рости разом з випробовуваним стресом. Однак якщо учасник був розслаблений або ж експериментатор говорив, що він, ймовірно, відмінно впорався із завданням, дистанція, навпаки, зменшувалася.
Люди, що стоять при владі або займають високий статус, схильні скорочувати особистий простір. А впевнена в собі людина, до того ж задоволена увагою залицяльників (президент Трамп, наприклад), – і зовсім має найменшу буфферну зону з усіх.
У 1990-х нейробіологи зробили важливе відкриття в розумінні особистого простору, відкривши мережу нейронів в мозку, яка відстежує прилеглі об’єкти. У цих клітинах мозку, іноді ще званих периперсональними нейронами, відзначається особлива активність, коли об’єкти починали наближатися. Вони ж координують невидимий танець особистого простору, визначаючи дистанцію і деталізуючи наші рухи і реакції на інших. Механізм працює настільки органічно, що ми зазвичай не помічаємо. Так само, як мурахи інстинктивно відчувають один одного своїми вусиками-антенами, таким способом спілкуючись і підтримуючи соціальний порядок, ми, перетинаючись особистими просторами, обмінюємося інформацією на глибокому, несвідомому рівні.
Сьогодні концепція особистого простору зазнає радикальних змін. У міру того, як соціальне життя мігрує в інтернет, старий соціальний каркас фізичного простору навколо людського тіла стає менш актуальним.
Facebook, Twitter і текстові повідомлення виводять нас зі старої просторової структури: ми все рідше взаємодіємо «обличчя до обличчя». Ми спілкуємося немов безтілесні істоти, нехтуючи евклідовою метрикою.
Не всі онлайн-взаємодії втрачають свою просторову основу: захоплюючі відеоігри підтримують відчуття відстані; і, тим не менше, люди проводять помітну частину дня без реальних, особистих взаємодій.
Подібна тенденція – справжня катастрофа. Наші соціальні навички шикувалися на протязі мільйонів років, і знищення цього фундаменту може поставити крапку на нашому соціальному розвитку. Ми ризикуємо втратити здатність спілкуватися на більш глибокому, інстинктивному рівні.
Наприклад, феномен інтернет-троля, можливо, якраз і свідчить про те, якою неадекватною може бути комунікація, коли ми не перебуваємо в тривимірному просторі. Інтернет – відкриті двері в темний світ, де з легкістю відбуваються кіберзалякуванння.
Але є, принаймні, одна обнадійлива сторона нашого божевільного нового соціального світу. Фізичне порушення кордонів в інтернеті неможливе. Онлайн-світ дає можливіть кожному бути почутим.
Матеріал підготувала асистент кафедри нервових хвороб, психіатрії та медичної психології ім. С.М. Савенка – Герасим’юк І.Г.
