Періоральний дерматит (розацеаподібний або навколоротовий дерматит) – досить поширене захворювання шкіри, яке реєструється у 1-2% населення, частіше розвивається у жінок молодого працездатного віку (від 20 до 40 років), однак може виникати і у дітей грудного та раннього дитячого віку.
Дерматоз характеризується ураженням шкіри навколоротової зони, ділянки носогубних складок і підборіддя із розвитком стійких плямисто-вузликових, а часто – і гнійничкових, елементів висипки, які супроводжуються печінням, болючістю, свербежем, що в цілому створює косметичні проблеми, негативно впливає на психоемоційний стан пацієнтів, знижує їх працездатність та якість життя в цілому. Тому важливим є рання діагностика періорального дерматозу, з’ясування етіопатогенетичних чинників його розвитку та призначення пацієнтам раціональної терапевтичної тактики.
Причини розвитку періорального дерматиту
Періоральний дерматит – це поліфаторний дерматоз, який зрідка виникає внаслідок впливу лише екзогенних чинників (нераціональне застосування миючих чи косметичних засобів, тривале застосування гумової чи пластмасової соски у дітей та інше), частіше причиною розвитку дерматиту є комплексний вплив екзо- та ендогенних чинників.
До екзогенних чинників розвитку періорального дерматиту відносять:
тривале чи навіть короткочасне використання місцевих кортикостероїдних засобів (особливо фторованих) у вигляді кремів, мазей;
тривале застосування зубної пасти із вмістом фтору;
надмірне застосування косметичних засобів для обличчя, особливо тих, які містять парафін, лаурилсульфат натрію, ароматизатори з корицею, ізопропілміристат та ін.;
зміна кліматичних умов, надмірна дія ультрафіолетового випромінювання;
тривале застосування гумової чи пластмасової соски (пустушки) у дітей тощо.
До ендогенних чинників розвитку періорального дерматиту відносять:
схильність до алергічних реакцій, наявність алергічного риніту, бронхіальної астми;
порушення гормонального балансу, в тому числі при вагітності і тривалому прийомі гормональних засобів (гормональний періоральний дерматит);
захворювання ендокринної системи (цукровий діабет, зміни функції щитоподібної залози, наднирникових залоз тощо);
розлади нервової системи;
зниження гуморального і клітинного імунітету;
хронічні інфекційні захворювання (ЛОР-органів, зубів та ін.).
захворювання органів травлення, дисбактеріоз кишківника тощо.
Клінічні прояви періорального дерматиту
При періоральному дерматиті уражається переважно шкіра навколоротової зони (звідси і назва захворювання). На шкірі носогубних складок, щік, ділянки підборіддя виникає почервоніння, на тлі якого з’являються дрібні щільні вузликові елементи (папули), які нерідко перетворюються у гнійнички (пустули), при підсиханні яких утворюються серозно-гнійні кірочки. При тривалому перебігу шкіра уражених ділянок набуває синюшного відтінку, потовщується (інфільтрується), покривається лусочками, розвивається гіперпігментація шкіри. Хворих турбує незначне чи помірне печіння, болючість чи свербіж, однак більше за суб’єктивні скарги пацієнтів турбує ураження відкритих ділянок обличчя та наявність косметичного дефекту шкіри. Дерматоз нерідко має тенденцію до торпідного хронічного перебігу, що негативно впливає на психоемоційний стан пацієнтів, погіршує якість їх життя та знижує працездатність.
Принципи лікування періорального дерматиту
Періоральний дерматит – це поліфакторне захворювання шкіри, яке потребує комплексного підходу до його лікування. Тому не слід займатися самолікування, а необхідно звернутися до лікаря-дерматолога, який призначить необхідне обстеження та лікування.
Насамперед у випадку періорального дерматиту слід з’ясувати можливі зовнішні (екзогенні) чинники його розвитку та припинити їх дію (припинити користуватися кортикостероїдними мазями, фторованою зубною пастою чи косметичними засобами, уникати інсоляції тощо). Також пацієнти повинні бути комплексно обстеженими з метою виявлення та лікування супутньої соматичної патології чи санації хронічних вогнищ інфекції, які можуть сприяти розвитку періорального дерматиту. Для цього пацієнти повинні бути обстеженими у лікаря-стоматолога, ендокринолога, гастроентеролога, гінеколога, невролога, отоларинголога та, за показами – у інших фахівців.
Медикаментозне лікування періорального дерматиту повинно бути комплексним із призначенням системних та зовнішніх засобів. Системне лікування періорального дерматиту передбачає призначення антибактеріальних і протизапальних препаратів, антигістамінних та ангіопротекторних засобів, ферментних та гепатопротекторних препаратів, вітамінних комплексів тощо.
Зовнішня терапія, як правило, призначається у комплексі із системним лікуванням, лише в окремих випадках (при легких формах та у випадку розвитку дерматозу внаслідок лише дії зовнішніх чинників) може призначатися у вигляді монотерапії із призначенням мазей чи кремів із протимікробною і протизапальною дією. В останні роки ефективним засобом для лікування періорального дерматиту є застосування топічного інгібітора кальциневрину (крему пімекролімусу), який володіє протизапальними властивостями і не містить стероїдних компонентів. На стадії регресу гострозапальних проявів пацієнтам рекомендують курс процедур кріомасажу рідким азотом чи апаратними методами кріовпливу.
Отже, періоральний дерматит – це поліфаторний дерматоз, який потребує комплексного обстеження і лікування у лікаря-дерматолога із залученням суміжних фахівців, а самолікування із застосуванням тільки зовнішніх засобів може лише ускладнити його перебіг і сприяти хронізації запальних процесів у шкірі.
Матеріал підготували: Денисенко Ольга – завідувач кафедри дерматовенерології БДМУ, професор; Сторожук Марина – асистент кафедри дерматовенерології БДМУ
